— Так.
— Де ви — ага, у земляка на Цветистой. Ну там і сидіть. Добре. — Він упав у крісло. — Голова мені тріщить. — Він узяв кришталеву посудину із темною рідиною і капнув собі на вивалений на підборіддя язик кілька крапель. — Ух! — увесь затрясся. — Добре. Тепер кажіть. Що ви знаєте про Філіпа Філіповіча? Де він волочиться? Що ви знаєте про його мартинівців?
— Нічого. Вибачте, але чи Ваше Благородие могли б мені сказати, навіщо я взагалі потрібен? У Варшаві мені сказали, що я маю з ним поговорити, з батьком, тобто; але якщо тепер ви кажете мені, що я повинен чекати, й навіть не відомо доки, а я ж… — змовкалося поволі, врешті замовкнувши цілком; адже Шембух не уривав і не реаґував узагалі, тільки сидів за столом із міною бульдоґа, зі складеними пласко перед собою лапами й розлюченим поглядом, націленим просто на стілець прохача. Блруммм, блруммм, дрижали шиби. Стислося руками коліна.
— Ідіот! — вереснув Шембух раптом без жодного попередження, не змінюючи пози, просто пику роздерши так, що підгорля затряслося йому, наче бородавка в індика. — Дурень останній, певно! Що! Як смієте! Нахабний гівноїд! Пошел вон! Виблядок! Ще жартує тут! Геть! Геть! — При цьому він запльовувався чорною слиною, а тьмідина набухала в нього під шкірою мозаїчними плямками темнішої крови.
Поволі підвелося, притискаючи до грудей кожух, обгорнутий довкола ціпка, й руки з паперами.
— Гроші я повернув, — сказалося, переводячи дихання після кожного слова. — Арештуйте мене, якщо хочете. Першим же експресом я повертаюся до Європи. Прощавайте.
Розвернулося і вийшлося з кабінету комісара Шембухa й, переступивши поріг, одразу ж подумалося, що, звичайно ж, не повернеться до Царства — слід залишитися, рятувати батька. Важко сілося на лаву перед столом секретаря. Не виїдеться, а тим більше експресом: без пашпорта навіть не купиться квитка. Застряглося у цьому Іркутську. Підібгати хвоста, вповзти туди назад, вибачатися перед Шембухом? Гаряча мокрота Сорому вже піднялася до горла, вище, затопила уста, вище, витікає тепер з-під затиснутих повік. Навіть дудніння бубнів глашатаев не чутно, тільки пульсацію крови.
— … занадто довго.
— Прошу? — розплющилося очі.
Татарин нахилився конфіденційно над стільницею, світіні сплинули йому на груди білої сорочки.
— Ви не бійтеся, — лагідно прошепотів чоловік, — нічого він вам не може зробити, Шульц уже про все знає, відмовився відвідати Побєдоносцева, послав козаків, тепер мусить вести переговори.
— Що? З ким?
Товстун тоненько хихикнув.
— З лютими.
Із кабінету комісара долинув наступний галас, і секретар знову зіщулився над паперами. Заговорилося до нього ще й ще раз, але він уже нічого не сказав, тільки підсунув, делікатно притиснувши до нього перед тим велику печать, тримісячний документ на Іркутське генерал-губернаторство. Татарин не підніс очей. Сховалося цей документ разом із документами худого службовця, пробурмотілося щось на знак подяки й вийшлося, не озираючись назад.
Так закінчилися перші відвідини в іркутському представництві Міністерства Зими.
Повернувшись додому, сілося над мапами Мамутових Шляхів і копіями міністерських звітів. Діти поїхали з пані Галіною на ковзанку під Звёздочку на Іркуті, панна Марта спала після нічної міґрені, а стара Веліцька сиділа внизу на кухні. Камердинер приніс каву з молоком і холодні штройзелі з минулого вечора. Із тістечками й кавою, за важким дубовим, щойно навоскованим столом, у білому світлі, яке сочилося крізь мороскляну шибу, до половини заліплену снігом, — ступилося на Шляхи Мамутів.
Найголовніша мапа, опечатана як затверджений для внутрішнього огляду передрук із Ґляціометричного Атласу Сибирьхожета («Карта Льда 1923»), включала в себе все Іркутське генерал-губернаторство, землі до Льодового океану на півночі, до китайського кордону на півдні й частину Амурського генерал-губернаторства на сході. Місце удару Криги над Підкам’яною Тунґускою означене п’ятикутною зіркою. Мапа була описана потрійною леґендою: по-перше, йшлося про самі Шляхи Мамутів; по-друге, про геокріологічні фронти; по-третє, про виявлені родовища корисних копалин-студіней.
… Шляхи Мамутів перетинали Азію мережею підповерхневих жил, в проляганні яких, попри придивляння до мапи здалеку й зблизька, й крізь лупу, не вдалося виявити жодних істотних реґулярностей. Можливо, геологам легше зауважити в цьому лад, можливо, тут існують залежності зі скельними формаціями, типом підложжя, історією земної кори. Були терени, розлогі на сотні миль уздовж й упоперек, які не перетинав жодний Шлях; і були такі, — як власне Прибайкальський Край, — де гущину товстіших і тонших ліній годі було відчитати без збільшувального скла. Подекуди Шляхи пролягали рівнобіжно одні одним, подекуди — перетиналися, наче вулиці в місті; саме цим вони були несхожі на річки. Втім, дещо таки зауважилося. Не існувало жодного центру цієї мережі; з певністю не було в її структурі виділене місце удару Криги, розташоване серед великих білих плям. Не завжди, але дуже часто Шляхи Мамутів пролягали згідно з потоками прилеглих річок. Жоден Шлях не пролягав під Байкалом.