… Кожне зазначене на мапі родовище крижліза чи інших корисних копалин-студіней мало законного власника, власника виключних прав на його експлуатацію. (Значит, занотовано винятково ті, про які вже писали в газетах). Окремі мапки було присвячено вугільному басейнові Анґари, на північ від Іркутська, копальням лосняків на захід від Байкалу, великому басейну крижлізних руд на північний захід від Усть-Кута й золотоносним ділянкам Лензолота на Становому нагір’ї, угорі й у пониззі річки Вітім. Неподалік Бодайбо було розташовано єдину копальню пухзолота, найкоштовнішого в світі дорогоцінного металу: золота, остудженого до густини збитої сметани, й з питомою вагою іркутської імли.
… Тимчасових кар’єрів і сорочиськ на мапах не зазначали, хоча саме з них походив майже увесь тунґетит і більшість «природних» руд студіней. Проте цих місць було занадто багато, й подібні мапи залишалися актуальними не довше ніж один сезон. А більшість гірничодобувних спілок і сорочих товариств, звісно, узагалі не публікували цих даних. Тож украй складно оцінити кореляцію перебігу Мамутових Шляхів із розташуванням родовищ крижліза. Адже, врешті-решт, люті не сідали «спеціально» на копалини. Й увесь задум студниць Зимного Ніколаєвська був заснований на потребі штучного, промислового остудження «теплих» руд. Проте Сибирьхожетo реґулярно розсилало Сибіром загони геологів, щоб ті вишукували поклади «природного» крижліза. Околиці кожного бурульника ретельно обстежували; на місці довготривалих гнізд лютих бурили отвори й висаджували мерзлоту динамітом.
… Описи трьох із семи занотованих у документах Міністерства Зими зустрічей із Батьком Морозом походять зі звітів про саме такі геологічні експедиції. Посортувавши папери, уклалося ці витяги за датами й записалося під числом 3 усі координати:
61°57’N 101°16’E — 17 червня 1919
61°55’N 99°07’E — 8 лютого 1921
54°41’N 102°50’E — 17–18 жовтня 1921
60°39’N 100°33’E — 4–7 січня 1922
67°32’N 109°22’E — 28 березня 1922
61°57’N 101°16’E — 3 грудня 1923
56°44’N 110°11’E — 17, 19 квітня 1924
… Потягнувши олівцем по мапі так, як водив би по ній брудним пальцем службовець Зими, вималювалася форма, подібна до карячкуватої літери К, з однією нижньою відногою, спертою понад Окою і понад лінією Транссибірської залізниці, другою нижньою відногою — встромленою у Станове нагір’я над північним краєчком Байкалу, й верхньою відногою, що сягала багатого на алмази Вілюя. Причому між розкритими на схід раменами літери, неподалік від точки перетину, було розташоване місце Зустрічі, епіцентр Криги понад Підкам’яною Тунґускою. Насправді чотири зустрічі з Батьком Морозом — перша, друга, четверта й шоста — трапилися не далі, ніж за 250 вёрст на захід від епіцентру. То був невеликий, площею у кількадесят вёрст терен, розташований за 200 вёрст на північ і на захід від Кєжми, на захід від факторії Ванавара.
… Свідомість, яка не відрізняє передумов від імплікації, хутко виснує з цього, що саме там Батько Мороз буває найчастіше. Насправді залежність зворотна: околиці місця Зустрічі — не найближчі йому терени, однак настільки, наскільки людина може ввійти у Зиму, їх винятково часто відвідують різні наукові експедиції, промислові геологи й сороки, котрі збирають тунґетит, отож там простіше будь-що зауважити.
… Зазвичай їхні описи обмежувалися короткими нотатками в щоденниках подорожей. Того й того дня, у місці тому й тому, побачили ми кригу, яку спершу узяли за фраґмент лютого, що виморожувався з землі, а потім зауважили людину. Двійко мисливців засвідчили в представництві Зими, що от «крижана людина, побачивши їх, зробила неприязний рух». Геологи Гірничодобувної спілки Мюллера й синів, заснувши увечері біля гасового вогнища, зауважили на світанку, що «присіла між ними ґляціальна постать», яка «схилилася над вогнем, наче прагнучи розтопитися, із простягнутими до нього руками й бурульками». Росіянин, одружений з жінкою-юкаґіркою, поспішав замерзлим Вілюєм із хворою дитиною до лами-знахаря; вони тоді пройшли повз «чоловіка в кризі, який простував по коліна в замороженій річці».
… Найбільше уваги в Міністерстві Зими приділили повідомленню інженера Ді П’єтро, який зустрів Батька Мороза на Становому нагір’ї у квітні цього року. 17 квітня, прямуючи із табору експедиції до визначеної точки вимірювань, він ішов глибокою ущелиною між горами під звисом високого урвища. Й тоді він зауважив у сутінках рукою і ногою зануреного глибоко в крижану кірку, що стікала по стіні урвища, «замороженого чоловіка під великими бурульками». Керуючись науковою цікавістю, він хотів підійти до нього й придивитися зблизька, проте одразу ж — пише він — «такий холод відчув, що змушений був відступитися». Оскільки він був навчений мати справу з лютими, то вийняв термометр і повертів ним на віддалі дев’яти й шести аршинов; на три він уже не підійшов. Що ж привабило його увагу, й чому він не подумав, що це просто ще один нещасний, замерзлий у льодах Сибіру? А те, що той чоловік був оголений, стояв, а не лежав, а до того ж мав розплющені очі, які «здавалося, поглядають на мене крізь лід і фірн цілком притомно, хоча й нерухомо». Через півтора дня, повертаючись із вимірювань тією самою ущелиною, він не зауважив там Батька Мороза. Проте, вийшовши вище, Ді П’єтро побачив відблиск льоду на вершині провалля й вийняв далекогляд. «Муж той крижаний, — пише він, — виринув уже по груди зі скелі за звисом, руками вчепившись у величезні бурульки». З цього інженер Ді П’єтро дійшов висновку, що «Батько Мороз способом лютих мандрує Шляхами Мамутів».