Я прокинувся від зимного світла дощового світанку.
Зірвав пов’язку.
— Котра година?!
— П’ятнадцять по шостій. — Доктор Конєшин далі колупався скальпелем у грудях товстуна, поволі знімаючи скоби, виймаючи звідти дренажі, щипці й пінцети, гачки й затискачі, але все це мляво, неохоче, однією рукою, у другій тримаючи свіжу цигарку. — За правилами я мав би вас викинути, але — й так здох мені паскуда. — Він затягнувся, відкинув голову майже горизонтально й видихнув тютюновий дим під стелю. — Ех, знову молодий! Майже як у фронтові дні.
З вулиці, приглушений дощем, пролунав звук пострілу.
Доктор захихотів, потім струсив попіл на серце трупа і подивився на мене чистим і тверезим поглядом, — такою тверезою людина може бути тільки на порцеляновому світанку після безсонної ночі: нерви на поверхні, шкіра наче пергамент, мозок пульсує у відкритому черепі.
— Ви, може, від них? Що вам потрібно від mademoiselle Єлени?
— Все. — Я підвівся, простягнув йому руку понад операційним столом. — Бенедикт Ґерославський.
— Ви? — Доктор націлив у мене ланцет, примружив ліве око, подивився по лінії понад скельцями окулярів. — Єрославський. Єрославський? Єрославський. Покажіть-но фізіономію! Мгммм. Ну, непогано вас мусили тут обробити.
Він переклав ланцет у другу руку, витер правицю об фартух і потиснув подану руку.
— Ви мали лікувати Білу Пошесть у портах Тихого океану, — сказав я.
— Схоже, доктор Тесла її вилікував. Бум, бум, бум. А я застряг в Іркутську на півдорозі, намагаючись повернутися до Європи Транссибірським експресом: це було нерозсудливо. Мгммм. — Він знову затягнувся. — Так, я вас добре пам’ятаю. Franchement, я часто потім задавався питанням, як вам піде справа з фатером й Історією. А тепер, будь ласка, великий Нікола Тесла… Мгммм. — Він приглядався до мене крізь дим. — І чи не правда? Зрештою, ви розвернули Історію, покерували Кригою. Не намовляючи лютих через батька, як усі ми сподівалися, а раніше, під час подорожі Транссибірським експресом. Доля схилялася до смерти доктора Тесли й тривалого панування Криги, це тепер виразно видно, а ви, порахуйте самі, ви уперто: раз, від замаху віроломного охранника, два, із мертвих уже піднісши, три, вчасно викривши бомбіста, — ви знову й знову рятували Теслу від судженої йому долі.
— Панна Єлена вам розповідала.
— Від інших я теж чув. Як серб об’явився у Макао… Мгммм.
Я опустив погляд.
— Так, і в мене буває подібне враження. Що все найважливіше сталося під час подорожі Транссибірським експресом.
Він промовчав, дмухаючи кусючим димом.
Я зняв пальто, перекинув його через рамено. На розмитому горизонті над містом, за мороскляною тахлею, де й так усе плавало в дощі, повзали світліші, яскравіші плямки. Там, на заході, на південь від Уйської — це, мабуть, Ґлазково горить. Принаймні у цьому мокра негода є благом для Міста Відлиги, що гасить пожежі після ночі правдоґерців.
Око мимоволі поверталося до нутрощів розкраяного трупа. Зліталися перші мухи. В анатомічних атласах Зиґи це виглядало зовсім по-іншому, duodenum, jejunum, ileum там це були майже схеми індустріальних машин: ця частина така, а та — отака, ця — цьому служить, а оця до того причеплена. А тут: немов хто кострубатою ложкою помішав у відкритій людині, суцільний біґос, суцільна брунатно-червоно-жовто-фіолетова мазь із твердішими шматками м’яса, загрузлими в ній. Людина була створена з глини, й грязюку в собі носить.
— Покажіть-но. — Доктор Конєшин підійшов до мене від ніг трупа, простягаючи руку до мого підборіддя, до щоки.
Я відштовхнув його.
— Нічого!
— Можливо, вдалося б виправити… Це погані зрости. Хто вам робив трепанацію?
— Ніхто.
Він зміряв мене все ще скептичним поглядом.
— Що ж це, — пирхнув я, — усе ще у френологію бавитеся?
Він поволі зняв фартух.
— Тоді в потязі ви здавалися мені таким…
— Яким?
Він скинув фартух на автоклав, рука з цигаркою зробила порожній, беззмістовний жест.
— Ніяким.