А тепер — мовчить, губи стискає, руки на грудях складає… Не знає, що відповісти. Тре крізь сорочку тонкі згорблені плечі. Здригання його проймає.
— Коли ви це так оповідаєте…
— Що? — засміявся я тихо, прикриваючи цим сміхом пекучу невдачу. — Злякалися, докторе?
— Я говорив вам про виправлення, л і к у в а н н я Історії. — Відірвавши погляд від пливучого міста, він поглянув на мене зблизька. — Проте для цього слід мати душу лікаря. Не… математика. — Він якусь мить жував терпку думку. — Як це виглядатиме? Ви про це подумали? Як люди житимуть на щодень? Хтось, мабуть, ними керуватиме? В експресі ви не висловлювали подібних переконань.
Я здригнувся.
— То ви не пам’ятаєте своєї сварки з Herr Блютфельдом? Ви ж маєте цю пам’ять, не тільки я з нею зостався, n’est ce pas?
Він покивав головою.
Я полегшено зітхнув.
— Alors, аполітея — це єдино можливе вирішення вашої суперечки: свобода від тиранії людини над людиною, а водночас, кажу вам, Лад та Істина, що рятують людство від усього цього лиха, несправедливости, усіх цих марних смертей і страждань.
… Бо ви, докторе, помиляєтеся, Історія століттями не втрачала сили й щільности. Ви тут у Росії маєте звужене бачення речей, Мороз увійшов вам у кістки, високий теслектричний тиск опростачив вам Істину. А це відбувається цілком навпаки.
… Дивіться. Єгиптянин з-під пірамід часів фараонів: він Історії узагалі не відчував, народжувався і помирав у тому самому світі, в тому самому устрої і релігії під нерухомими зірками.
… Проте римські громадяни епохи Республіки, християни Європи Карла Великого й Барбаросси — вони вже відчували перший натиск Історії, їм Історія уже давалася взнаки поза волею правителів: скажімо, вони усвідомлювали, що живуть на схилі або на зорі певної культури, що одна цивілізація витісняє іншу, кров виполіскує кров, нові народи посідають місце старих народів, а культ убиває культ, і молодий Бог зіштовхує з небес немічних богів. А чому сáме ці історичні формації відходять у забуття, у чому перевага їхніх наступниць? Цього вже було годі розпізнати; зміни тривали впродовж багатьох поколінь; рух Історії був відчутний, проте й далі все ще невимовний, невимірний.
… Та ось настав час Розуму й революцій, здіснюваних із усвідомленням, що це революції, на підставі теорій революції, — на кону Історії опинилися окремі індивіди. Вже впродовж життя однієї людини вона могла побачити, яких метаморфоз зазнає світ, — не згідно з тією чи іншою ухвалою володаря, не за чиїмось приватним задумом чи природною випадковістю, а ч е р е з і с т о р и ч н у н е о б х і д н і с т ь.
… А тепер це ще більше прискорилося, тепер ви читаєте про порухи Історії у газетах. Хто велів Столипіну запровадити земельну реформу, селити селян на даних їм у власність ґрунтах за Уралом, запрягати землевласників у нові економічні системи, винаходити нові методи оподаткування? Ні Царське Село не виявляло до цього охоти, ні Таврійський палац. Але це конче слід було зробити: в іншому разі Росія програла б тим державам, які не барилися з оновленнями. Ще виразніше це помітно у змінах воєнного мистецтва: чи хтось їм усім раптом велів замовляти на корабельнях лінкори замість старих панцерників? Ні. Але ж очевидно: хто не йде з Історією, той програє, а Історія перетравить його в будь-якому разі, перекушеного, пережованого, подрібненого на рівномірну масу. І вже найдокладніше це засвідчила поява крижаних технологій, коли упродовж кількох недовгих років повернулися флюґери науки, економіки, поступу на всіх континентах. Чи могли вони не повернутися? Фізика — це фізика. Історія — це Історія.
… Тож помножте це на десять, сто, тисячу, побачте у збільшенні, у буденному міщанському житті. Навіщо комусь буде потрібна Держава? Навіщо — чиновники? Навіщо — політики? Історія увійде в їхні функції і костюми. Податки — лише такі, які мусять бути: не вищі, бо ми програємо торгівельну конкуренцію тим, у кого податки нижчі, але й не зведені до нуля, бо без них ми не підтримаємо громадського порядку. Законодавство — продиктоване сутою очевидністю епохи: не буде діяти Кодекс Хаммурапі в Швейцарії двадцятого століття чи Bill of Rights у голих південних дикунів, які викрешують вогонь, б’ючи камінь об камінь. Може, парламенти й зостануться для розваги люду, туди для курйозу обиратимуть барвистих горлопанів, а їхні псевдополітичні вистави розважатимуть юрбу альковними скандалами, ненавистю одного персонажа до іншого, чи патетичними чварами довкола національних барв чи мелодії гімну, що цілком позбавлені значення у питаннях грошей і науки, для щастя звичайних громадян. Бо надходить час аполітеї.