… Править Історія.
Він відвів від мене погляд. Рррррлум, здригання цього разу прошило сам будинок, задрижало все, стіни й меблі, й медичні інструменти, а труп на столі позаду нас випустив останні гази. Землетрус? Вони часто трапляються на Прибайкаллі, особливо після початку Відлиги, як я чув. Але ні, це, мабуть, просто мерзлота попускає, мерзлота під самою поверхнею, яка тане найшвидше.
— То як же ви хочете далі правити Історією? — запитав нерівний доктор, ставши ширше на ногах. — Якщо вся та аполітея неминуча й заздалегідь зумовлена…
— Ах, але спитайте себе, докторе: що зумовлює, що Історія проявляє саме такі необхідності? — Я міцніше сперся на тьмідинометр. — Ви знаєте звичаї природи. Те, що із гусениці народжується метелик, а не з метелика гусениця, визначає біологія, з притаманними їй законами й залежностями. Але яка біологія історії визначає, що лицарський, шляхетський стан мусить зазнати метаморфози на буржуазію, а не навпаки? Що династичні вотчини перетворюються на національні держави, — а не навпаки? Що промисловість руйнує поміщицтво, — чому, чому не навпаки?
— Так це вже Бог улаштував…
— Ви ж бо самі казали, що Бог вам не потрібен ні для чого! — вигукнув я тріумфально.
Він глибоко зітхнув, але нічого не відказав. У нього не залишилося під ногами жодної правди, щоб обпертися на неї, проти моєї Математики Історії.
Чому він опирався? Чому заперечував власні слова, що плинули з моїх уст? Мабуть, він і сам не зміг би це вимовити не мовою другого ґатунку.
— І власне Крига показала нам, мій дорогий докторе, — продовжував я вже спокійно, — як можна вплинути й на цю біологію Історії. І так рано чи пізно станеться, що ми житимемо в Історії, запроектованій людиною. Не я, то хтось інший подумав би про це, й випередив мене. Царство Пітьми чекає володаря. Урешті-решт однаково матерія злипнеться разом із ідеями, тобто з числом, а Історія стане нашим довкіллям, нашим повітрям і хлібом, єдиним осердям людського життя.
… Monsieur le docteur, vous comprenez, vous! Пам’ятаєте із притчі Зєйцовa про отой важіль для перемикання залізничної стрілки потягу Історії. — Я підніс ціпок на висоту очей, кивнув ним ліворуч, кивнув праворуч. — Чи Бог заборонив убивати, бо убивство є злом, — чи убивство є злом, позаяк Бог заборонив убивати?
Таке dictum перелякало доктора до решти. Дивлячись під ноги, він підійшов до умивальника, налив собі води, але рук не мив; він обернувся, притулився до порцеляни плечима. Докор блукав поглядом по безладній залі, при цьому старанно уникаючи мене. Врешті він зупинив його на голому трупі посередині.
— Ну, то як, пане Єрославський? Чи убивство буде злом?
Я виплутався з ганчір’я біля вікна, підійшов до столу, вдивляючись у погляд доктора. Смак-запах смерти, ота солодка гнилизна, яка в сприйнятті людських чуттів не надто відрізняється від гнильного аромату побитої дичини, зрештою приємного, увійшов мені в уста, осів у слині, приклеївся до піднебіння. Я проковтнув раз і другий. Млосний цвинтарний парфум вабив мене й відштовхував. Хто здатний втриматися від дряпання свіжої, болісної рани? Велике черево призвідника, розтяте рукою Конєшина, щирило вологі нутрощі, нагадуючи в білому ранковому світлі розкопану могилу, — навіть хробак уже там ворушився, тобто ще муха. Натомість голова покійного була щільно обгорнута тканинною пов’язкою. Я поклав на цю сліпу бульбу скалічену руку, чуло погладив бездушне м’ясо крізь чистий саван.
— Ви знову хочете мене у чомусь переконати? Про щось попросити?
Конєшин непевно підійшов з іншого боку столу, взяв у свою руку звішену долоню трупа, а потім поклав йому її симетрично вздовж боку, — не відпускаючи, однак, рукостискання із трупом.
— Про диктатуру милосердя, — прошепотів він.
Проте доктор так і не зумів при тому подивитися мені в очі.
Виходячи, я ще зупинився на порозі, обернувся під свинями, нафаршированими демонами.
— Ну, втім ви таки торкнулися Історії, — сказав я умисно м’якшим тоном. — Проте ви доторкнулися її тіла в русі, відчули фактуру Історії під пальцями. Ви не про це мріяли, докторе? Вплинути бодай найменшою мірою. Отож, ви вплинули на мене.
Доктор Конєшин усе ще стояв над неврятованим пацієнтом, дивлячись сумними очима на гидоту матерії. Скаламучене дощем і моросклом сонце окреслювало його ззаду, підпалюючи руді бакенбарди.