Він застібнув сорочку попід шию.
— Мені зимно.
Вийнявши вже сильно пожмаканий і просяклий вологою рисунок панни Муклянович, я знову-таки заходився обходити больницу, розпитуючи сестричок і взагалі всіх, хто не виглядав пацієнтом. Одні казали, що ніколи такої девушки на очі не бачили, інші, що так, була тут така й померла, ще інші впізнавали в ній свою родичку: я цим уже зовсім не журився. Навіть вигляд зал, сповнених нещасних, які вмирали від ран чи чумної або віспової пошести, не міг зіпсувати мені настрою. Час після світанку в лікарні — це пора голосного страждання: прокидаються після ночі ті, хто вижили, й вітають день новими стогонами, кашлем, сухим риданням, а найчастіше пласкими, механічними прокляттями, які вони випльовують у нескінченних літаніях; натомість жінки проказують літанії молитов. Брудна мелодія цих кривих, хрипких голосів поєднується з запахом медичних хімікалій і смородом людських тіл, які лежать у поту, сечі, калі й крови. Хочеш мати справу з імператором тіла — спершу зайди до лікарні.
У залі під вітражем, що зображав жінку з глиняними чашами під сімома чорними тінями, я почув знайомий чоловічий голос, який проказував німецькі слова, котрий одразу ж зазвучав у моїй пам’яті довгим відлунням. Біттан фон Азенгоф! Я зупинився, повернувся на підборах. Ліжко ліворуч, ліжко праворуч, ліжко під стіною — він говорить. Підійшовши, я не впізнав тіла: голос залишився, але від тіла фон Азенгофа залишився тільки клапоть. Він скóпав зі себе ковдру й простирадло, просякнуті кров’ю і гноєм, і лежав тепер із сорочкою, підгорнутою попід груди, поза тим голий, тобто в широкій пов’язці на животі, яку він, однак, намагався зірвати зі себе, проте й на те, щоб зірвати пов’язку, не мав сили, худенький скелет, обтягнутий шкірою, наче риб’ячим міхуром. Від обличчя прусського аристократа не вцілів навіть гострий ніс, — ніс був зламаний, щоки запалі, поцятковані нерівними кущиками сивого, старечого заросту. Столітній, беззубий дідусь, який чіпляється тремтячими пальцями, наче пазурами, за залишки життя.
— Es würde mir schwarz vor Augen, Katja… würde mir dunkel…
Я зупинився поруч, він мене не бачив. Широко розплющеними очима він вдивлявся у потріскану стіну. Фон Азенгоф несамовито смердів. На матраці під ним виднілася велика пляма від нечищеного калу. Вкриті виразками геніталії нагадували радше гніздо підземних глистів. З-під пов’язки тік густий коричневий слиз.
Я торкнувся його плеча. — Herr Біттан? — Але чи він узагалі почув? Він далі кликав свою Катю. Мабуть, він уже не перший тиждень живе в маячні, цілковито відклеєній від реальности.
Але, піднявши очі, я побачив її, як вона йшла від дверей із мискою і рушником. Катя сіла на табуреті поруч, викрутила рушник від гарячої води й, засукавши рукави сірого каптанчика, почала обмивати старого. На мене вона й не глянула. Світло-золотисте волосся — тепер не золоте, а полово-сіре, — вона зав’язала під лляним чепцем, з-під якого воно втікало неохайними пасмами. На обличчі, позначеному зморшками від тисяч турбот, не залишилося й сліду дівочої радости, ні тіні невинної посмішки. Я розминувся б із нею у коридорі, прийнявши за прибиральницю.
— Що з ним сталося? — тихо запитав я.
— Селянські вила.
Фон Азенгоф безладно вимахував поза рами ліжка, я трохи відступив.
— Я знав його, — сказав я, — багато років тому, до Відлиги, коли ще… коли в Котячому Дворі…
— Ви не знали його, — відрізала вона.
Він натрапив на її руку й міцно за неї вхопився.
— Es dunkelt, meine Katze, es ist so finster…
Вона обережно вивільнилася.
— Може, його родичі, — почав я, — адже він має, напевно, статки за кордоном, його не можна отак…
— Він роздав усе.
— Що трапилося?
— Відлига.
Я спостерігав за ними доволі довго. Це було напрочуд непристойно, але ніхто з нас не виявляв сорому.
— Ви залишилися із ним, — пробурмотів я.
— Він заплатив мені, — сказала вона байдуже, — аби я не покинула його самого в темряві.
— Заплатив? Але ж він — роздав усе.
— Ідіть, він і так умре, ви нічого не отримаєте, ідіть, ідіть.
Я підсунув їй Єленин рисунок. Катя глянула, а відтак показала мокрою долонею на огрядну сестру в залі навпроти.
— Я часто бачила її разом із нею. Ви її повісите?
— Що? Ні!
— Ага.
Після чого вона почала дуже делікатно обмивати обличчя Біттана фон Азенгофa.
Огрядна сестричка розповіла, що Єлена Муклянович тут не працює; вона приходить сюди хіба на якісь аналізи, й близько знайома з доктором Конєшином. Але часто допомагає у денну зміну, коли потрібна допомога для догляду за хворими. Чи прийде сьогодні? Мабуть, ні. Де ж вона тоді мешкає? Тут сестра стала напружувати вутлу пам’ять. Здається, у пансіонаті. На вулиці… Італійській? Іспанській?