Тут уже я сам зумів заморозити. Я подякував і збіг довгими сходами вниз під дощ.
До Греческого переулка звідси було недалеко, проте мене незліченну кількість разів прошивали на зміну хвилі то електричної ейфорії, то чорної безнадії. Щокроку в ранковому світлі, в повітряній веселковій волозі — підхоплювала мене радість впевнености в неминучій зустрічі з панною Єленою. І щокроку під важкою хмарою, під тінню кам’яниці, згорбленою над вулицею — почувався втиснутим у землю, вчавленим у грязюку, втоптаним мамутом. Наче й мене нарешті змогло розтопити Місто Відлиги, Місто Грязюки й Гнилі. Мені аж захотілося вхопитися за руків’я тьмідинометра й виміряти собі температуру характеру; хотілося знайти якесь дзеркало й поглянути в ньому на себе чужим оком. Німий страх Порфірія Поченґла мене не зворушив, пияцька пристрасть Зєйцовa стекла по мені, як той дощ, але тривожний сумнів самого доктора Конєшинa, — це я відчув, це я узяв близько до серця. І ще Herr Біттан фон Азенгоф, незламний лицар тіла, який тілом умирає зовсім так само, як Сєрґєй Ачухов… Es ist so finster… Темніло — ясніло — темніло. Хто прагне пізнати самого себе, той прагне смерти, — а я ішов до пансіонату Кірічкіної, міркуючи, чи Філімон Романовіч міг однак якусь невиразну істину про мене сказати. Чи переляк доктора Конєшинa не постає, попри все, з рації розуму, з тих рацій, які годі висловити міжлюдською мовою. І чи справді власне це чекає мене біля керма Історії: зимóві темнощі й найбільше жахіття, яке коли-небудь спізнавали люди, — самотність у темнотах.
Про нас
Пансіонат Кірічкіної я застав напівспаленою руїною. З-під чорних латок запеченого фасаду визирали голі цеглини. Сходовим майданчиком, який тріснув на вулицю, мов спорохнявіле від серцевини дерево, я зіп’явся на другий поверх. Двері до покоїв, які колись винаймали панна Єлена з тіткою, зірвані з завісів, сумно вагалися на дощовому вітрі. Я тільки зазирнув усередину — сплюндровані шкарлупи меблів, зогнилі трухла, трупи птахів, попіл і грибок — і зійшов униз. Я заходився товкти крижлізним ціпком у двері господаря. Після довгих хвилин невпинного вибивання дробу хтось — чоловік — крикнув крізь товсте дерево, щоб я ішов геть, бо він має тут дві заряджені рушниці й військовий пістолет напоготові. Я запитав про панну Муклянович, котра мешкала нагорі. Він сказав, що нічого не знає. Я запитав про Кірічкіну. Він сказав, що вона загинула у вогні в ніч штурму Цитаделі.
Падало й падало. Я сховався на півповерсі під звисом уцілілого даху; сів у кутку, загорнувся у плащ. Крап, крап, крап, крап. Ну, не замерзну ж.
Мене розбудив стукіт коркових каблуків по цеглі. Я розплющив око. Вона піднімалася сходами, в одній руці важка торба, в іншій — напівскладена парасолька. Вона вже мене минула, йшла угору. Каптур темної пелерини ховав її профіль.
Я схопився, пошкутильгав за нею, спираючись ціпком на румовища.
Вона почула мене: на поверсі вона обернулася, відступивши під стіну. Вона впустила парасольку, котра покотилася униз. Я упіймав її, і тоді пролунав постріл, і куля просвистіла мені просто над плечем.
Я підняв руки.
— Це я!
Револьвер у чоловічій замшевій рукавичці навіть не здригнувся. Не впізнає. Застрелить.
— Панно Єлено… qualsivoglia!
Упізнала. Не впізнала. Впізнала. Не впізнала. Впізнала.
Вона опустила зброю.
Я підійшов, віддав їй парасольку. Сховавши короткодульний револьвер, вона потяглася до парасольки другою рукою, і тоді чорна блискавка тьмідини встрелила від мене по крижлізу ціпка. Уколота крижаною теслектрикою, девушка тихо скрикнула, — так я упізнав голос панни Єлени.
Я зсунув їй каптур із голови. Боже мій, яка вона виснажена, яка худа. Я торкнувся трипалою долонею її щоки, поцілував її у чоло, мокре від дощу. Вона не пахла жасмином.
— Єленко.
Вона притулилася. Я підняв торбу. Панна показала на верх руїни. Ми піднялися вузькими сходами на горище над спаленими помешканнями. Горище виглядало не краще, однак можна було пройти по кривих дошках на інший бік, де в мурованій стіні виднілися двері, зміцнені крижлізом, із замком і колодкою. Панна Єлена вийняла ключі.