Пан Войслав ударив себе в груди, аж задудніло.
— Що нібито отой терорист із бомбою.., ви це хочете сказати? — за дорученням Шульца потяг підірвав?
— Я дивлюся на обставини. Заморозники мали там свого аґента, який працював в охранці. Але він видав себе ще до від’їзду. Й негайно послано іншого аґента. А навіщо посилати іншого, якщо не тому, що вони вже дізналися про невдачу попереднього? Але хто про це міг довідатися? Хто має таких інформаторів в охранці? Й чи Шульц мусив сам наймати цього чоловіка? Прецінь йому вистачило б лише підсунути інформацію заморозникам. Чорт його знає, чи отой аґент узагалі мав зелене поняття, на кого працює. Але, зверніть увагу також на те, що атакували відкрито. І де? В Зимі, в межах іркутського генерал-губернаторства. Випадковість, збіг різних обставин? Проте, завдяки цьому він міг сподіватися на юрисдикцію свого довірителя: кинув бомбу, убив Теслу, знищив машини, а відтак спокійно здався б і шукав справедливости в графа Шульца.
Кузмєнцев похитав головою.
— Не такий він чоловік, не такий.
— Ваше слово, Модесте Павловічу, мороз правильный.
Доказ від характеру: Веліцький ручається за Кузмєнцева, який ручається за Шульца. Місяць тому висміялося б таку думку. Але сьогодні, тут — це міркування має силу математичного рівняння, C дорівнює B, B дорівнює A, ergo C дорівнює A: «Не така це людина».
— … слушно, бо Шульц неминуче боронить заморозницькі принципи й мусить, мусить сприяти Побєдоносцеву, так? Як жоден директор Сибирьхожета не може бути розтальником, так само губернатор Краю Лютих не може бажати танення Криги. Й тут, юначе, маємо другу причину сум’яття. — Кузмєнцев глибоко зітхнув, підносячи на бороді сиву хвилю. Зчепивши руки на камізельці на животі, він прибрав позу стурбованого мудреця. — Бо, припустимо, що ви через батька свого домовитеся з лютими про якесь перемир’я, якусь географічну угоду: до цього місця Крига, не далі; стільки Зими, стільки Літа; відтепер Відлига.
Відвелося погляд. ПЕТЕРБУРҐ – МОСКВА – КИЇВ – КРИМ…
— Скажімо, все піде за задумом генерал-губернатора, — продовжував адвокат Кузмєнцев. — Що тоді діється? Раз, Весна в Європі. Так? Два, о, але два — це велике питання, найбільше: чи тієї Весни розтане тільки земля й природа, — чи щось більше, згідно з думкою Бердяєва і йому подібних? Бо коли так, то одна кома, один наголос в отій вашій угоді з лютими — й падають монархії, спалахують революції, держави руйнуються на порох, і війни йдуть континентом, від Ґданська до Владивостока, від Кьоніґсберґа до Одеси, від Камчатки до Пекіна. Так? Так?
Прикрилося обличчя рукою.
— Убити Історію.
— Войслав Хрістофоровіч, пильнуйте його добре.
— Я звик захищати свої інвестиції, — розсміявся пан Войслав.
Глянулося на нього крізь пальці. Чому б це раптом він вирішив за потрібне нагадати про позичку в чотириста рублів?
— Тож, яка вам моя порада? — Кузмєнцев важко зітхнув. — Ви самі вже сказали, що вам слід зробити: виїхати звідси якомога хутчіше. Ви не маєте пашпорта, так, але це Сибір, тут люди непомнящие губляться у тайзі сотнями. Я не хочу знати про деталі, господин Веліцький вам напевно пояснить, що і як. І не до Привисленского Краю їдьте, бо там уже теж Зима; попливіть до Америки, може на Антиподи.
— Ні.
Кузмєнцев підняв угору кошлату брову.
Віднялося руку від обличчя.
— Я розморожу мого батька, це він утече.
Пан Веліцький притиснув кулак до грудей.
Старий адвокат був дуже незадоволений, навіть у дверях він іще хитав головою. — Ну й навіщо він мені це сказав, навіщо?..
Гадалося, що Войслав також матиме претензії. Але він тимчасом мовчки іншим переймався.
— У вас кружляє ота отрута підозріливости, — сказав він, завагавшись, у коридорі, вже повернувшись у напрямку спальні. — Вона у вас добряче вмерзла.
— Ви невдоволені, що я кинув тінь на губернатора?
— Ви його не знаєте, це здавалося логічним, я сам би, мабуть, так подумав. Але, — Войслав змахнув над головою, ловлячи слова, які тікали йому з язика, — але ви це вчинили так легко, так хутко, так природно…
— Що ви насправді намагаєтеся мені сказати?
Веліцький видихнув повітря крізь ніс.
— Ви підозрілива людина, пане Бенедикте. Ви не довіряєте людям, ви сподіваєтеся від людей самого лише зла, й від себе, певно, теж. — Він потер великанські долоні, покрутив діамантовий перстень на пальці. — Вам потрібен хтось, щоб захистити вас від цього зла.