Вона мала тут дві кімнатки на піддашші, приліплені до стіни вищої сусідньої кам’яниці. Менший покій, де вона готувала на гасі скромні страви, був глухий; вікно більшого приміщення, де стояло ліжко, креденс і кілька порядних меблів, уцілілих із апартаментів Кірічікіної, виходило в Греческий переулок і на ту саму північну панораму Старого Іркутська, яку я пам’ятав із моїх візитів у пансіонат багато років тому.
Я зняв плащ. Вона посадила мене на стілець, сама присіла на ліжку навпроти. Вона зупинила мене, коли я підняв руку; вона тільки придивлялася до мене, хвилину, дві, занадто довго, щоби рахувати, це розтягнулося у мить, вийняту з часу, вона сиділа й дивилася, водячи по мені пташиним поглядом — карі очі, чорні брови, бліда шкіра, бліді губи, кінчик гладкого язика, висунутий між зубами, — аж сама врешті простягла руку й, знявши рукавички, почала проводити костистими пальцями, промерзлими до кісток, по моєму волоссі, по моїх ранах і рубцях, по сліпому оці й нерівних щелепах… Але без сорому, поглядом абсолютно безсоромним і безжалісним, як каліка з калікою, — на шиї зліва вона мала потворний слід від опіку, її ліва повіка злегка тремтіла в постійному нервовому тіку, я не пам’ятав цього в колишньої Єлени Муклянович, ентропія увійшла й у неї — тож, як каліка з калікою. Я хотів їй сказати, що це тільки тілá, яка ж із них правда між нами, панно Єлено, яка в матерії правда — й відкрив рота, а вона вже чекала, причаївшись на моєму підборідді, прослизнула до мого язика й втулилася під ясна й щоку — я вкусив — ах, тепер вона посміхнулася широко — я злизав кров із брудних пальців. Єлена зітхнула з глибоким полегшенням, я бачив, як спадає з неї тягар, минає напруга, заплющується повіка.
Розтала, спокійна, панна вмостилася на незастеленому ліжку, як дитина в колисці, просто в заляпаному грязюкою взутті й мокрому одязі, й заснула.
Я сидів, недремно пантруючи над нею. Я накрив її пледом. Вона рівно дихала. Я загорнув їй за вушко волосся, яке увесь час спадало на обличчя. Вона облизнулася крізь сон. Я підвівся ненадовго, щоби напалити в чавунній пічечці; й одразу повернувся на місце. Краплі стукали у вікна й підвіконня, протяг на горищі гримів дошками за дверима, — але все це було приглушене, розм’якшене, все дальше. Покій поволі нагрівався. Я заснув. Прокинувся. Заснув. Прокинувся. Змінювалися тіні на стіні й комоді, мусили минати години. Панна Єлена спала біля мене, на відстані простягнутої руки. Я простягав руку й злегка торкався до неї крізь плед — плече, стегно, коліно, шия, стиснутий кулачок. Я засинав, прокидався. Ніщо не стримувало моїх думок у цю позачасову мить, — я міг розглядати великий кристал замерзлої пам’яті на сонці, яке струменіло з вікна, великий кристал подій, людей, місць, слів і вчинків, досконало впорядкованих, умерзлих у цілковито вже вихолоджену структуру, організовану навколо мого минулого, пам’ятного-сущого, немов ніколаєвська студінь високої проби: нуль, один, нуль, один, нуль, один, варшавські чиновники Міністерства Зими, Транссиб, Єлена, Тесла, Зєйцов, доктор Конєшин, Поченґло, капітан Прівєженський, Підземний Світ, Іркутськ, люті, граф Шульц, Фішенштайн, Веліцькі, Щекєльніков, тунґуси, Пілсудський, батько, Распутін, знову Іркутськ, знову Конєшин, знову Єлена, знову — нуль, один, нуль, один, нуль, — я засинав і прокидався.
Я знайшов у другій кімнаті відра й повні бутлі, поставив на гасовий пальник чайник, знайшов також грубий луг й умився, дуже ощадно використовуючи воду. Я тихенько нишпорив полицями, дзбанками й скриньками. Була дещиця борошна, змішаного з якоюсь тирсою, закам’яніла сіль, кирпичный чай, жменя висушених плодів невідомої рослини, згірклий жир у кам’яному горщику, трохи квітів черемші… А сьогодні Єлена принесла тузінь картоплин, які вже пускали пагони, дві цибулини й горщик ягід чорноплідної горобини. Я почистив картоплю, невправно користуючись важким ножем, поставив воду на полум’я… Проте Єлена далі спала. Я запарив чай. Посолити? Розкришені кристалики випали мені з дірявої жмені, розбіглися по стільниці. Я заспано дивився, як вони укладаються у симетричні візерунки на жовтій цераті. Я згорнув їх і розсипав знову. Й ще раз. І ще. Ті Молоти б’ють, вони б’ють безугавно, а тут, в Іркутську, невеликий прототип навіть заглушує у своїх коротких хвилях Великий Молот Тесли. Моменти екстремальної ентропії траплятимуться, такі секундні проблиски неможливих думок, неможливих асоціацій, неможливих почуттів. Протиотрута на Кригу. Якби вдалося… Утекло. Я стояв і чекав, не ворушачись, у тій самій позі, вдивляючись у ту саму точку на цераті, ті самі óбрази обертаючи в голові. Лллбум. Якби вдалося — на престолі Царства Пітьми — думати немислиме, відчувати невідчутне — вийти за межі себе — бути самим собою і водночас кимось іншим — брехати — брехати — брехати в істині. Лллбум. Я зібрав усю сіль, аж до кристалика.