Я потягнув її у морок, у бік небуття.
— При мені, при престолі Царства Пітьми, — прошепотів я. — Така жінка, Королева Літа: вірна товаришка й зрадниця, приятелька й ворог — годі відрізнити! — мати й дітовбивця, щит правди й меч брехні, пані жаліслива й пані руйнівниця — годі відрізнити! — наївна коханка й корислива стара, тихе дівча й утілення завбачливої мудрости, кровоточиве серце й камінь з Голгофи — жінка й жінка.
Вона вирвалася на бік світла.
— Ви, пане Бенедикте, навіть освідчитися не здатні!
— Ви знаєте, про що я кажу, ви показували докторові Конєшину статті, знаєте про мої проекти, бачите істину про Товариство Промислу Історії. Це ж не буде просто наше приватне Сибирьхожетo. Не йдеться про багатства матерії.
— Я знаю. — Вона злегка посміхнулася. — Ви не успадкували цього, на Сина Мороза не перейшла батькова брехня. Усе це з ваших учинків, із вашого характеру.
— Не викручуйтеся. Усе обчислене. Від самого початку — саме так — із ваших учинків, із характеру панни.
— І що ж це?
Я повернув її назад на межу тьмітла й світла.
— Уральський вовк.
— Вовк! — Миттєво зиркнула вона. — А ви називали це — як? Відвагою? Дурною бравадою? Безсоромністю. Чи в іншому разі я б узагалі постукала до вашого купе, до незнайомого чоловіка?
— А ще раніше: це ж ви вломилися, нишпорили в моєму багажі, — чи я невірно пам’ятаю? Але ж ви теж пам’ятаєте!
— Так. — Вона відвела погляд у минуле, тобто в небуття. — Я прочитала того вашого довгого листа до фальшивої любови. Я познайомилася з вами, перш ніж ми зустрілися.
— Перш ніж ми зустрілися… Ну що ж, було обчислено: приятель, ворог, любов, ненависть. — Я тихо прицмокнув. — Але читати чужі листи… Що ж, може, й справді в Літі годі по-іншому. Тільки — чому сáме до мене ви вломилися? На самому початку — ви ж тоді взагалі мене не знали. То чому?
— Чому сáме до вас? — Вона засміялася. — До інших теж.
— Але — чому?
— Бо могла. — Вона посерйознішала. — Чи ви, пане Бенедикте, розумієте? Хіба ви не знаєте, яких ліків я шукала в Кризі? «Біля престолу Царства Пітьми», ну гарно, — але ви гадаєте, що в останню мить я відсмикну цього ножа? Знайте, про що ви просите, щоби потім не дивуватися! Я не відсмикну. В будь-яку мить — у довільну мить — без причини, пане Бенедикте, без причини, — бо можу. Ви цього просите? Не відсмикну! Не відсмикну! Це вже не гра двох незнайомих людей у подорожі, це вже не ніч безневинної брехні й правди. Якщо я стану поруч із вами, — то будьте певні: я буду й тією, й тією.
Інстинктивно я шукав її друге око, чорно-білі напівóбрази тільки вводили в оману, я не знав, до якої Єлени говорити: існуючої чи неіснуючої.
Відмерзло, я завагався.
— Але ж ви, панно, не холодний лиходій, не можна так збрехати самій собі. Оті рум’янці, той тремтячий голос, усі ці непевні погляди й невизначеності тіла.
— Про що ви кажете? — обурилася вона. — Невже чинити зло здатні тільки неголені грубіяни та ядучі мегери, вульґарні, безсоромні й позбавлені делікатности почуттів особи з невразливою душею і безвідмовним тілом? Ви дали себе обманути романтичній поезії, сльозливому театрові!
— Але — чи ви будь-коли у своєму житті вчинили справді якусь лиху річ?
— Не має значення, що я вчинила! — розгнівалася ота, існуюча. — Чому ви, пане Бенедикте, вдаєте? Якщо я не вкрала, не ошукала й не убила, то не тому, що це погано, а позаяк ц е б у в м і й в и б і р, позаяк саме цього я прагнула: не красти, не ошукувати, не вбивати. Але ніщо мені не перешкоджало, ніщо поза мною, ніщо в мені. Я б могла. Жодної думки більше, ні на крихту більше зусилля, нічого.
… Що ви самі казали? Правда чи брехня — яка різниця? Недоконане правдивіше, ніж учинене. Раскольніков Достоєвського — це маріонетка для ґречних дітей. Навіщо сокири, навіщо трупи, навіщо потреба доводити вчинками в матерії? Ви самі це казали! Невидиме передує видимому. Спершу маємо вбивство, вписане в характер, а потім — може… може! — вчинене вбивство. Бо що це змінить: вчиню? Не вчиню? Я т а к а л ю д и н а.
… Розумієте? — вона впилася мені худими пальцями в плече. — Однаково до найвищої святости й найнижчої підлости. Від нескінченности до нескінченности. Ніщо не стримає. Не томý, що я не знаю, що таке добро, а що таке зло. Я знаю. Але — я можу. Можу. МОЖУ.
… Чи таку Королеву Літа ви шукаєте?
Усе життя, як та мить над розталим ручаєм із руками, стиснутими на шиї пса, — все життя із ножем, із якого скапує кров, в одній руці, й люблячим серцем, поданим іншою; тут правда, й тут правда, жодної різниці.