Про старих і нових знайомих і незнайомих
— Це мені не подобається, — буркнув Чинґіз Щекєльніков й ухопився за баґнет. — Одягніть окуляри. Темно, як у сраці в Побєдоносцева.
В усіх вікнах, дверях і коминах будинку Фізичної обсерваторії Імператорської Академії Наук палали тьмічки. В середміській хмарі ночі тільки час од часу зблискували важкі світіні, заслоняючи інтенсивну темряву, коли між джерелами тьмітла проходили, пораючись у воротах і на подвір’ї Обсерваторії, робітники й вантажники, мабуть, цілий рій солдатов і заклопотані співробітники самої Обсерваторії. Далі, від вулиці й майдану, за межами досяжности тьмітла зібралося кілька ґав; зрештою, зупинялися майже всі перехожі, та й сани виразно гальмували. Перед головними воротами на широких полозах, обв’язані ганчірками й соломою, засипані снігом, лежали великі циліндри теслектричних флюменаторів. Між ними стояли козаки з азіатськими обличчями, закритими широкими мороскляними захисними окулярами, і з ґвинтівками в руках.
Побачене крізь мороскло тьмітло вже не так засліплювало. Пройшлося між санами й козаками, їхніми сірими невиразними силуетами. Безбарвні плями перетікали з тіні в тінь — одна з плям припала, схопила за руку, вигукнула здивовано й відступила.
— Господин Ґерославський!
— Тихо, Стєпане, тихо.
Старий охранник провів через головний вхід нової будівлі Фізичної обсерваторії. Тут теж стояли козаки, які курили цигарки й жували махорку. Тьмітло сочилося ззовні й з-під бічних вікон, але всередині горіли яскраві електричні жарівки, й у цій постійній боротьбі світла із тьмітлом, наче в бовтанці молочно-смоляного супу, наступні фраґменти стін, підлоги, стелі, монументальних крижлізних колон і мамутячих меблів — то виринали, то потопали в сірості, в темряві, в мороку підземному.
Розстебнулося кожух, знялося шапку й окуляри. Подих завис у морозному повітрі. Кивнулося Стєпанові. Йому також уже тьмідина в печінках сиділа, не було жодної потреби говорити щось уголос: він похилив голову й побіг у морок.
Роззиралося по великій залі, тепер брудній і захаращеній. Під стелею висів усіяний барвистими блискітками глобус. Стіну високого передпокою Обсерваторії (перший поверх висотою у сім аршинов) вкривала гігантська фреска із зображенням літнього сибірського краєвиду, хвиль біло-зеленого лісу й неба, блакитного, наче перевернуте озеро.
Чинґіз Щекєльніков поглянув і гучно відхаркнув.
— Ненавиджу берези, особливо влітку. Вони такі білі — ніби птахи їх геть-чисто обісрали.
— Ви тут екстраординарний естет.
Пройтися вулицями Іркутська, й незвичному до культури Імперії європейцеві вуха зів’януть, такими бридкими й лихими словами насичена мова мешканців східної Росії: Щекєльніков не був у цьому відношенні винятком. Квадратний чолов’яга із квадратними ручищами й зламаним під прямим кутом носищем, що нависав над квадратною кісткою підборіддя, втиснутий у стару гимнастёрку під подвійним кожухом, повстяні пимы до колін, обтягнуті шкірою, — від культурної особи в нього було тільки те, що він гладко голився і не плював на килими. Коли пан Веліцький представив його як людину перевірену й метку, а до того ж хороброго серця, котра ще в перші алмазні експедиції для голландців ходила, одразу ж подумалося, що це якийсь кривавий харцизяка, який тому в Сибіру об’явився, що його з Великої Землі за діла огидні за Урал до кінця життя слушно вигнали. Але він був родовитим сибіряком, начебто народився у Желтугинской Республіці понад китайським Амуром. Злочини — чинив, не чинив, проте напевно успадкував злочинну кров. Панна Марта охоче поділилася історією Чинґіза. Отож, іще до шістдесятих-сімдесятих років минулого століття заселення Сибіру російською людністю відбувалося так повільно й неохоче, що адміністративні органи вдавалися до різних нелегальних способів задля цієї мети, зокрема, губернатор Муравйов-Амурський, відомий своїми ориґінальними ініціятивами, щоб підняти на кілька тисяч статистику «добровільного» заселення, вигадав таку методу: позбирав у східному Сибіру всіх повій і вуличних дівок, скреслив рівну кількість каторжників, звільнив їх від решти покарання, а відтак власноручно підібрані пари оженив і відправив «на поселення». Чинґіз Щекєльніков був нащадком одного з таких амурських подружжів. Важко сказати, чи в ньому перемогли гірші риси батька, чи матері. Він не представлявся отчеством. Не подавав руки. Не кланявся. Не кліпав (ця ящірчина інтенсивність погляду найбільше в ньому бентежила). Він носив великі, опуклі мороскляні окуляри в кістяній оправі й колупався довгим баґнетом під квадратними нігтями.