Пана Веліцького дуже стурбували листи, які почали приходити на Цветистую сімнадцять уже наступного дня після першого візиту до Міністерства Зими. Не всі вони були адресовані «Ґерославському Б. Ф.»; деякі надписано так: «Особисто в руки Синові Мороза, Паничеві Зими», або й гірше: «Йому». Заходили також якісь особи, абсолютно незнані панові Войславу, гупали в двері о дивній порі, чіплялися до слуг Веліцького. Хтось укинув крізь вікно камінь, загорнутий у папір із погрозами. Оголосилося у зв’язку з цим про переселення назад до «Дідькової Руки», щоб не наражати на небезпеку родину Веліцьких. Проте ні пан Войслав, ні, зрештою, пані Галіна навіть чути про це не хотіли.
Не було жодної можливости, щоби «гірничий удар» у представництві Міністерства Зими не набув гучного відлуння в усьому Місті Криги. Особливо, коли така істина уже для усіх замерзла: до Іркутська прибув син Батюшки Мороза. Цей камінь зруйнував також магічний захисний щит, який досі відокремлював володіння Веліцького від решти світу. Й раптом повернулися усі страхи, якими жилося в експресі: що кожна людина в Іркутську мусить бути явним ворогом або якимось підступним аґентом, що вистежать, уб’ють, застрелять, ножа під ребра встромлять, — ледве тільки ступиться на іркутський брук. І справді, першої ж ночі викрали домовинним способом й хотіли заживо поховати в могилі, чи не так? Дай їм тільки нагоду — розірвуть на шматки. Пам’яталося отой гарячковий трепет душі й тіла, що виникав при самій лише думці про ці погрози: страх, думка про прийдешній страх — тоді, коли булося боягузом.
Завжди завбачливий пан Веліцький велів додатково працювати робітникам зі свого гуртового складу, трьом здорованям у грубо залатаних плащах, загорнутим у повстяні ганчірки з голови до ніг так, що тільки білобарвні півкулі захисних окулярів стирчали в них по-комашиному з-під цих шмат. Паруючи чорнотою, вони охороняли будинок від подвір’я й від вулиці, від річки й від перешийка між кам’яницями, удень і вночі. Коли сім’я Веліцьких виходила до саней, здоровані кланялися паням і посміхалися дітям крізь хустки, сором’язливо ховаючи за плечима великі киї-костоломи.
Кого вони відстрашили, того відстрашили: проте не всіх. Через два дні пізно ввечері, коли запала темрява, в будинку на Цветистой пролунав грюкіт і гучне бряжчання. Загиджений брудною лайкою папір, обгорнутий навколо крижаної брили, що розбила вікно на другому поверсі, був тим разом обривком шпальти «Иркутских Новостей». Ґжеґож, камердинер Войслава, приніс його на кухню й показав, розпрямивши. Споряджена невиразною копією фото Ніколи Тесли, який гордо стояв з руками, затиснутими на голках блискавководів, у кущистому ореолі мільйоновольтного розряду, стаття називалася: «Владний над блискавками доктор прибуває до Іркутська!» З жирним знаком оклику, авжеж, і з чудернацьким підкресленням. Послалося слугу за свіжими газетами. Про приїзд Тесли повідомили всі газети. «Голос Байкала» відтворив світлину доктора, підписавши: «Чарівник у лабораторії у Колорадо-Спрінґс». Тут Тесла сидів, спокійно читаючи книжку, під товстими, наче пні, й довгими в кількадесят аршинов зміями білих розрядів; це справляло чимале враження. Частина журналістів спекулювала на тему замовлених у винахідника власниками Сибирьхожетo чудотворних машин для виробництва й обробки крижліза; проте інші слушно вбачали тут руку Імператора й дуже заплутані мотиви. Нервово горталося пресу. Жоден писака не доскіпався до деталей, але дуже тривожним був сам факт, що взагалі знайшовся хтось, хто пов’язав між собою прізвища Ніколи Тесли й Бенедикта Ґерославського. Хто знав, що їхалося тим самим експресом? Чи витік трапився із Міністерства Зими — одна фракція поширює чутки проти іншої? А може, сам серб комусь проговорився, підохочений співрозмовником? Він має схильність до манії величі, нерв до театральної драматургії, як сказала б mademoiselle Філіпов. Але вміє також бути по-параноїчному скритним, тижнями не вистромлюючи носа зі своїх лабораторій.
Питання: якою людиною замерзне — замерз — Нікола Тесла?
Люди змінюються, — аж ось перестають змінюватися.
Але він, він відсмоктує зі себе щодня перед сніданком істину й оману відрами, бутлями, пудами чорної солі, галонами тьмідини. Він обіцяв допомогти? Що з цього — помпуючи себе вщент, переляканий перспективою розумового Морозу, він здатний водночас дотримати й не дотримати слова, водночас змовчати й зрадити, допомагати розтальникам і допомагати заморозникам, служити цареві й служити Побєдоносцеву, в той само час рятувати Батька Мороза й видати його в руки Шульца, однаково щиро, розумно й логічно.