Цим і зумовлений ранковий візит, в пору перед другим теслектричним ритуалом.
Пан Щекєльніков міряв василісковим поглядом козаків, які диміли цигарками біля вугільного кошика попід протилежною стіною (він умів годинами дивитися так гнівно й запекло на чужу людину), й не помітив, коли з глибини сіней, з-під арки сходів з’явилася висока постать Ніколи Тесли. За довгоногим сербом намагався устигнути Стєпан, услід за яким дріботів по п’ятах інший сивочолий чоловік в окулярах. Тесла відігнав їх жестом руки в білій рукавичці й спритно оминув Чинґіза. Серб був в елеґантному однобортному костюмі, на плечі він накинув чорну хутряну шубу з розлогим коміром. На розчесаному симетрично від центрального проділу волоссі блищала помада й виблискували світіні й чорні іскри. Він залишив позаду вугільний післяобраз, як низку астральних проекцій, що поступово згасали: найбільш бляклі з-поміж них ще стояли на сходах, сходили на підлогу коридору й тільки підносили голову, втішившись при вигляді несподіваного гостя.
— Пане Бенедикте.
— Докторе.
Він широко посміхнувся. Потислося йому руку.
— Отож.
— Так.
Тесла придивлявся із гарячою симпатією, нахилившись, мов опікун.
— Ви хворіли.
— Погано виглядаю.
— Уже краще.
— Але.
— Так. І по очах.
— Очах?
Він торкнувся пальцем у бавовні нижньої повіки.
— Орган, який поглинає промені тьмітла…
— Ах!
Отож сам він був тепер знетьміднений, не могло бути сумніву.
З-за доктора виринув квадратний Чинґіз, сплюнув, помацав баґнет.
Серб добродушно поглянув на нього.
— А це хто? — спитав Тесла, далі уживаючи німецьку мову.
— Мені це не подобається, — повторив собі під ніс Щекєльніков, недовірливо позираючи на костистого серба.
— Він чимось хворий? — зацікавився Тесла.
— Здоровий, здоровий. Тільки вкрай підозріливий.
— А чому?
Почухалося під густим заростом.
— Він найбільш недовірливий і найменш невдоволений чоловік, якого вдалося знайти поцейбіч Байкалу.
— І навіщо він вам?
— Ба! А чий це задум, оці тьмічки?
Тесла проводив поглядом наступну бляшану скриню, внесену з темряви чотирма задиханими вантажниками.
— Ну, так. Стєпан і якийсь місцевий охвицер, якого нам сюди прислали, дуже бояться шпигунів і журналістів, котрі нібито, уявіть собі, сфотографують імператорські машини, й через це трапиться скандал, або якийсь політичний крах.
— Нам потрібно поговорити наодинці.
— Знаю.
— Машини.
— Мгм? Що «машини»?
Так, знетьміднений до рівня дитячої розсіяности.
— Усе залежить від того, в якому стані вони вціліли.
— Непоганому. Більшість.
— Скільки це триватиме?
Тесла поправив шубу на плечах, глибше застромив у кишеню хустинку й раптом напівобернувся до нижчого більш ніж на голову Щекєльнікова.
— Він нас підслуховує, — ствердив Тесла, уражений відвертим нахабством прямокутного розбишаки.
— Усі вони дивляться, — сказалося трохи насмішкувато. — Погляньте: Стєпан й отой сивий, вони чекають на вас…
— Мгм, час, час, так, сьогодні ми маємо розпочати палити колодязі. В такому разі ласкаво просимо до «Нової Аркадії»! Крістіна втішиться. І коли я тут облаштуюся — зазирніть якомога швидше. Я покажу вам… Зрештою… Але це приємно, приємно вас побачити! Ах — він перестрибував із асоціації до асоціації — скажу вам, що…
— Сьогодні в мене домовлена зустріч на обід, може, завтра.
— Завтра напевно!
Розсміялося.
— Напевно.
Він знову простягнув руку.
— Нас не повинні були побачити тут разом, — прошепотів він, схопивши рукою у рукавичці руку в рукавичці.
— Нічого не вдієте, докторе, — зітхнулося. — Замерзло.
Він кивнув головою.
Піднялося ціпок.
— Пане Щекєльніков!
Чинґіз насадив на носа мороскла.
— Бачили, господин Є-Ґе-Ґерославський, як він перепудився? Я знаю циганів, з циганами ніколи нічого доброго. Рахуйте гроші в кишенях! Бачите, який то дебелий лютовець, — а ніби тільки щойно приїхав. Це… це темна справа, кажу я вам. Та, ебал їх лютий.
Ебал їх лютий, кригою рило скуте. Хто дорогу питає, той на морозі здихає. Повія зимна — мати винна; повія гаряча — така в батька вдача. Такі й подібні поговорки й вуличні мудрощі, уквітчані пишною матерщиной, завжди можна було почути з уст Чинґіза Щекєльніковa. Панна Марта ніколи не пускала його вище першого поверху: сходилося від Веліцьких, а він чекав у високих сінях унизу. Тут теж із ним прощалося. Не подавши руки, не кивнувши головою, не пробурмотівши ні слова, він розвертався і пхав шестикутні кулачиська в кишені подвійного кожуха. Певного ранку зайшлося до кухні внизу й засталося його в товаристві двох здорованів Веліцького, — вони мовчки сиділи втрьох за столом, стискаючи в лаписьках горнята із самогоном і похмуро дивлячись просто себе. Єдина різниця полягала в тому, що здоровані не голилися.