Щоразу, дивлячись уздовж столу, повторювалося подумки Войславові характеристики цих людей, наче належні гостям за правилами етикету титули й невід’ємні почесті. Як же це — вигукне освічений європеєць, начитавшись фройдів і берґсонів, — як же це, людина ж бо не вимірюваний об’єкт, матеріальна брила, описана в масштабах і якостях: що отой — такий і сякий, а оцей — такий, і не інакший, а тамтой — достоту отакий. Як же це? Замкнути людину в словах — ба! Двома словами істину про неї висловити — це неможливо! Немає боягузів і немає відважних, немає шляхетних і підлих, немає святих і грішників. Годі сказати правду про людину жодною міжлюдською мовою! А тут скажуть: уроджений ледацюга — й це правда! Чесний злодій — правда! Працьовитий егоїст — правда! А коли спробуєш збрехати — збрешеш із повним усвідомленням брехні.
Розглядаючи їх крадькома з-над тарілки, пересувалося язиком уздовж піднебіння, шукаючи того смаку й відчуття, що запам’яталося із потяга після сесії у доктора Тесли. Отож, чи й справді існує таке місце — такий час — у Кризі, під абсолютною владою Мороза, коли алетейметри досягають до кінця шкали, тьмідина кристалізується у венах, і теслектрика стріляє з пальців чорними блискавками — таке місце, такий час, що мова другого ґатунку стає тотожною з мовою першого ґатунку, й можна висловити те, що годі висловити?
Від першого званого обіду ні про що інше не мріялося, тільки щоб підслухати якось у гомоні бесідників слово, яке шепоче пан Веліцький на вухо комусь із гостей, — слово про Бенедикта Ґерославського.
— … est-ce possible? C’est à peine croyable.
— Nullement, я ж сам цим спокусився, це один із тих китайських лікарів. Погляньте-но, пані, — ось цих пальців я не міг випростати взагалі. Alors, лягаєш на жорсткий матрац, утім, не найчистіший, і китаєць встромлює тобі в тіло тунґетитові голки. Це називається Мистецтвом Чень-Цю. Особливо від ревматизму й вікових недуг помічне. Доктор запалює якісь пахощі, жар до голок прикладає, і тоді така заспокійлива прохолода м’язами розходиться…
— Я також чув про китайських лікарів, які готують на тунґетиті опійні суміші, — сказав П’єр Шоча. — Може, ви мали змогу скуштувати і їх?
— А ні, ви знаєте, якось не склалося.
— Отож, бачите, в чому нібито незвичність чорноопійного одурманення — сонный раб нічого не потребує, скоріше навпаки: зела в нього заливають, аби перетягти його на бік яви, — але чорний опій, ах! — Розмріявся юнак і в тій мрійливості настромив на вилку й поклав до рота цілу картоплину. — Мгм, чорний опій, він діє абсолютно по-іншому.
— Ви вживаєте?
— Як пан Ґживачевський гарно висловився, «якось не склалося».
— Але знаєте когось, хто вживає?
— І тут наступна перешкода. Я знаю, чи радше знав двох знайків східної медицини, які стверджували, що таким чи таким чином заволоділи цим порошком. Звичайно, цікавлячись його властивостями, я казав їм пообіцяти мені, що одразу ж опишуть щиро усілякі свої сни й пережиті відчуття, байдуже: приємні й неприємні. Але завжди потім уже зустрітися не доводилося: зникли кудись обидва без сліду, імла морозная їх поглинула, мгм.
— Усе це витівки тих китайських шаек, — пробурчав Ґермєс Даніловіч. — Тих тріад, чи як їх там називають. Білий Лотос! Діти Доктора Суня! Кулак в Ім’я Справедливости і Єдности! Хто їх так називає? Кара Божа, китаєць і китаєць — маєш, відрізни мураху від мурахи. Й, звісно, російською теж не говорять. А ми довідуємося тільки, як знову якась гидота від них містом розлізеться, або як раптом вогнепальну зброю у них знайдемо.
— Може ви, панове, боїтеся китайської революції? — засміявся редактор Вулька-Вулькевич.
— Е, там, дорогий пане, китайці ніколи в жодні соціалізми не повірять, вони надто родинні люди, щоб віддати власність, накопичувану впродовж кількох поколінь, або мудрість натовпу поставити понад мудрістю літніх людей. Щороку постає у їхній імперії сотня нових заводів на мільйон юанів. Я знаю, що кажу, я з ними торгую. На китайських хитрощах не одну потужність збудуєш! А водночас, яка та нація стійка до пишномовних ідей — у них одна ідея: практичність. Ви читали Конфуція? Одні нації, як-от поляки, нехай уже вибачають шановні господарі, могли жити в свободі завдяки благоденству земель, що течуть молоком і медом, і тому ніколи не навчилися дисципліни й одностайности, конче потрібних для наддержавних починань, а інші нації, як-от китайська, споконвіку для великої праці регулювання річок мусили організовуватися, щоби взагалі вижити, й завдяки цьому маємо Велику Стіну, завдяки цьому маємо чотиритисячолітню імперію.