Спинилося на місці напівпаралізованим.
Панна Муклянович чарíвно спалахнула, потупивши очі й розтягнувши уста. Вона посміхається власній пам’яті й спалахує рум’янцем при згадці про минуле — уже самі лише спогади про не вчинене в останню ніч подорожі Транссибом важливіші за усе вчинене.
Mademoiselle Крістіна прикрила уста чималим манжетом блузки. — То я піду по Ніколу.
Стоялося і дивилося. Єлена поволі наблизилася, крок за крочком. Узялося її долоню, піднеслося до уст. Вона відрухом стиснула її в кулачок.
— Пане Бенедикте…
— Панна мáла…
— Але потяги…
— … до санаторію…
— … висадив у повітря…
— Справді, тож ви чекаєте.
— Чекаємо.
Вона відкрито посміхнулася. Поцілувалися знову кісточки худих пальчиків, одну, другу, третю, четверту.
— Слід було бодай листа прислати.
— Навіщо листа?
— Щоб я знав!
— І що б ви зробили?
Є у цьому ритм — у дражнінні, в дівочому капризуванні, — є мелодія.
— Ви не хочете мене тепер на очі бачити, так.
— Ми ж побачилися. Але! Нехай-но я подивлюся на вас. — Не відпускаючи руку, вона відвернулася від вікна. — Ви конче мусите так страшити? З цієї бородою на додачу — ви виглядаєте, наче втікач із каторги. Чи мені здається, чи ви справді схудли?
— Я хворів.
— Нога?
— Ні, мороз. — Зробилося суворий вираз обличчя. — Мартинівці хотіли мене тут живцем поховати.
— Та що ви кажете! — Обійнявши за поперек, вона потягла ближче до вікна, за яким сіризна хмар стікала на засніжені дахи, а білість дахів стікала на затінені фасади. — Ви вже з ним говорили? — спитала вона тихіше, і її вологий подих залоскотав щоку й шию.
— Він тепер розгулює Шляхами Мамутів, балакає мовами криги.
— Але ви його з доктором Теслою…
— Панно, про це…
— Нікому, я ж знаю. Тільки, що…
— Що?
Вона видихала слова із дивним поспіхом. — Я над цим. Чи не здається вам. Бодай на мить. Холодно. Тобто… Що коли не.., якщо ви справді поговорите з ним, а він із лютими, й вони відморозять Історію, як ми би того…
— Панно Єлено, ми ж уже…
— Я знаю, що це ваш батько й…
— Ви хочете…
— … чи в а р т о його розморожувати?
— Ви про політику!
— Вітчизна, політика, Історія, але — чим би ви пожертвували? Пам’ятаєте Зєйцова? — шепотіла вона. — Авраама й Ісаака? Тож не те, чи батько сина, а те, чи син батька…
— Що на вас найшло?!
Вона вирвалася.
— Нічого, нічого.
Придивлялося до неї уважно потім, за обідом. Вона зробила іншу зачіску, стягнула смолянисте волосся у грецький вузол, це придало їй серйозности. Оксамитку з рубіном замінило густе мереживо чорного collarette. Вона не підмальовувала губ. Під її хворобливо блідою, тонкою шкірою, уздовж ліній блакитних вен уже укладалися м’які плямки тьмідини, під віями сніжили точкові світіні. Пригадалося сцену на станції у Старій Зимі, а також мить, коли панна перейшла межу. Бо ким фактично є замерзла Єлена Муклянович, віртуоз брехні, яку годі відрізнити від правди? Кажучи щось по-французьки докторові, вона машинально пересунула сільничку на край стільниці. Відповілося аґресивною реорганізацією батареї карафок. Вона поглянула, вражена. Це ігри Літа, під Кригою позбавлені найменшого значення й сенсу.
Природно, що замерзаючи, вона мусила змінитися — з усіх можливих Єлен в одну істинну Єлену.
Ба, та чи треба для цього їздити аж у серце Зими, чи треба терпеливо просякати тьмідиною? Подорож — це маґічний час, це правда; але кожна подорож колись закінчується.
— Ви перестали обгризати нігті, — зауважила упівголоса mademoiselle Крістіна, коли їй доливалося вершків.
Чимдуж оглянулося пальці. Й справді, не віддавалося оніхофагії уже кілька тижнів.
Позаяк обидві панни й так були втаємничені в справу, вільна розмова за кавою у наріжній вітальні природно зійшла на проект потаємного відмороження й вивезення батька зі Сибіру.
— … і ми вже мали виїжджати із цього містечка. Загалом, ми б не стояли там стільки часу, але нагода була виняткова: поранений лютий, убитий лютий — чи це взагалі можливо? Я хотів принаймні побачити, що трапиться з усією цією поверженою Кригою.
— І що?
— Нічого, переморозився далі, але, оскільки пан Бенедикт відрубав йому ногу, з висоти струтив, то вирушив ґляцій просто по землі, через рейки, й униз, у мерзлоту. Anyway. Приходжу наступного ранку, й що я бачу? Мовчазна юрба стоїть на колії, і вздовж колії, як перон іде на вантажний роз’їзд, де наш ешелон чекав на запасній колії; вони стоять усюди навколо. Сто осіб, може й більше. Вірно, Крістіно?