У свою чергу в газеті «Кур’єр Варшавскій» у напівзнущальному тоні йшлося про якогось Авґуста Фондзелю, родом з-під Житомира, який є Людиною-Маґнетом і притягує невидимою силою усіляке залізо. Молотки й ковадла клеяться йому до тулуба. Опубліковано було навіть невиразний рисунок, над пупком у чоловіка висіло щось, наче серп і зв’язка ключів, і корпус праски. Може, це побрехенька, подумалося, може, побрехенька та ярмаркові хвастощі, а може, й ні, може, є люди, в яких маґнетична енерґія нагромаджується понад міру, а вони самі не мають на це жодного впливу, й це не їхня заслуга й не заслуга їхніх батьків. Тож, може, подібні відмінності між людьми присутні й у інших фізичних галузях, у тому числі чорній фізиці, тобто в теслектричних масштабах. Одні народжуються надприродно стійкими до тьмідини, витісняючи її з організму; інші надприродно легко її поглинають. Температура їхнього тіла завжди на частку градуса нижча (або вища). Вони легше замерзають (або замерзають власне важче). Не розуміючи, в чому насправді полягає їхня інакшість, ми їх урешті розпізнаємо — принаймні дехто — якимось шостим чуттям або інстинктом, набутим завдяки життєвому досвіду, бодай роботі в суді, як-от прокурор Пйотр Лєонтіновіч Разбєсов.
— До вас був посильний із листом. Ви просили про сани? — спитав пан Войслав, проказавши молитву перед сніданком.
— Так, може щось дізнаюся про батька.
— Будьте обережні, — порадила панна Марта. — Зійшло Чорне Сяйво.
— Це небезпечно?
Пан Войслав окреслив ложкою у повітрі синусоїду.
— Люди по-різному реаґують.
— Лешишехоши, — заплямкав Мацусь.
— Їж пиріг із грибами, тримай язика за зубами.
— Світиться уночі!
Відтак підійшлося до вікна й визирнулося на місто й Анґару. День був надзвичайно похмурий, аура темна, хмари вкривали все небо. (Прогноз іркутської метеостанції у «Новостях»: «Хмарно, іноді дощ, поміркований вітер, стан без змін, сталий»). Але поглянулося уважніше — це були не хмари, а Сонце ж бо світило яскраво над дахами й імлою. Від північного небокраю на обрії росли хвилі тьмітла, які укладалися повільними й ритмічними зморшками й розтяжками в поземні смуги. Стиснулося пальці на зап’ясті. Один, два, три, чотири, довелося чекати понад сто ударів серця, такими ледачими припливами й відпливами Черное Сияние накладалося на себе в послідовних амплітудах і в зворотних фазах гасло. У моменти піднесення хвилі смуги тьмітла ставали такими виразними, що навіть здавалося, ніби хтось розвісив там понад пругом рівнобіжні блоки ґрафіту, умістив вуглецеві каменюки розміром з гору на місці хмар, і кожна з них обтесана геометрично. Подумалося, що це, ймовірно, значною мірою ілюзія мороскла. Проте, вийшовши на вулицю, ще тримаючи окуляри в руках, коли піднялося голову до Сяйв, — їхнє тьмітло вдарило в очі зі сліпучою інтенсивністю, і майже втратилося рівновагу, мацаючи навколо в пошуках опори; під повіками розлилася чорна смола.
Лише Щекєльніков допоміг сісти в сани.
— Та ж для цього й слід носити окуляри! Чи ж жоден мудрак вам цього не сказав? Дурак дураку кум!
Виїхавши на перехрестя, коли вже повернувся зір, поглянулося у напрямку, вказаному лініями тіні, на північний захід, і понад веселковобарвною імлою — побачилося там друге Сонце, що променисто яріло над Містом Криги. Коли сани доїхали на вулицю Амурську, моглося дивитися мало не просто на цей палаючий вогонь, що гуркотів із висоти феєріями й каскадами. Пригадалося полум’я, що спалахнуло з черева крізь рожеву руку під час сеансу в княгині Блуцької в експресі. Ще три перехрестя — й побачилося, як вогнище в небі розділяється навпіл. То були візантійські куполи-близнюки Собору Христа Спасителя.
— Хтось за нами стежить, — сказав Чинґіз Щекєльніков.
— Що?
Він подивився через плече в напрямку серпанку, який заліплював перспективу вулиці, де мерехтіли десятки блідих і невиразних удень ламп санів, що плавали між високими ореолами мороскляних ліхтарів, яких ніколи не гасять.
— Їдуть за нами від Цветистой. — Щекєльніков вказав рукавицею якусь точку в молочній суспензії.
— Себто, ви якось відрізняєте ці вогники? Пам’ятаєте, які саме?
— А що?
Знизалося б плечима, якби не важка хутряна шуба, занадто велика (позичена Веліцьким у черговому нападі безкомпромісної гостинности).