Куди вельможний пан бажають, питає Клячко, обертаючись на передку й позираючи через плече, й сльоза брудної сіризни стікає з матеріалу його зношеної шинелі на бородате обличчя під хутряною шапкою, а звідти переливаються на коміри й рукави Клячка потоки рожевости, білости й чорноти. Куди? Торкається язиком ясен. А чи знаєте ви, чоловіче добрий, якийсь готель, заїзд, якийсь пансіон з людськими цінами, але не надто кепський? На що Клячко широко посміхнувся у кудлату бороду, причому здалося, що навіть щербатий він був identico, як Васілій. Родичі! Кров слабких зубів і швидкої мови! Бо він уже ляснув батогом і смикнув за віжки, сани рушили, задзвонили важкі балабони на упряжі, а Клячко торочить: вельможному панові пощастило, що натрапив на чоловіка, який знає місто як свої власні підштанки, тобто до останньої дірки, але має добре серце, й не до нори якоїсь закопёрщицкой пана завезе, а до готелю дешевого й цілком пристойного, де й шваґер його працює, тож поручитися за нього може, а був то свого часу заїзд дорогий і славний, лише втратив репутацію й клієнтуру, як увесь район Уйський і бывшее Глазковское Предместье, коли на лівому березі в останні роки стали осідати гуртом китайці й безземельні селяни, із сибірських столипінських сіл вічною зимою вигнані. Так, так, Ваша Вельможносте, все те зло через чужих приблуд і крижаних дияволів, щоб їх Бог до пекла вогнем змів. Ну, пошел!
Запиталося його про мороскляні окуляри. Каже, що це було проти снігової сліпоти й на Черное Сияние. Запиталося його про тушки на щоглах. А, пане, то вже справа бурятських шаманів, Побєдоносцевим і міською владою найнятих. І чутно, як спльовує, однією рукою хрестячись, а іншою, з батогом, вказуючи на крижлізний палець — вежу Сибирьхожета, що стримить над містом до неба. Але навіщо вони їм, допитується, оті небіжчики, що в небі поневіряються, ображаючи Бога й людей. Стережуть, каже, щоб ворог не підкрався Шляхами Мамутів. Значит, отой мамут на стіні Двірця також задля цього? Хлоп хреститься знову, взиваючи до імені Спасителя. Помалювали, каже, на знак війни зі своїми братами, щоб пани могли більше рублів заробляти на скарбах підземних. А той бубон, той бубон дедалі гучніший — що це? То — люті.
Старий Іркутськ постав на правому березі Анґари; Уйський район, що виріс після Великої Пожежі, лежить на лівому березі, на північ від Іркута й Кайської гори. Ніби й слід повернути до Мосту Шелєхова, проте всі їдуть по льоду: річка не розмерзалася чотирнадцять років. Правду кажучи, важко навіть розгледіти тут берегову лінію Анґари. На льоду прокладено тракти й вулиці, що не відрізняються від міських. А те, чим тепер іще їдемо, — це найважливіша вулиця, пояснює Клячко, в якого рот не закривається ні на мить, попри мороз, хоча може для нього й справді не надто докучливий. Ця вулиця Главная, що тягнеться від Анґари, Ящика й пам’ятника Государю Императору Александру III через увесь правобережний Іркутськ, це — Амурская, а оце майдан Тихвинский, натомість отам відходить вулиця Тихвинская, де стоїть стара церква з копією чудотворної ікони, до якої паломники з цілого Сибіру прибувають: вона Божою волею від пожеж уціліла, бо, для прикладу, не врятувався від них великий Казанський собор, про який мусив, напевно, вельможний пан чути, не чули? Як люди усе забувають, як проминає матерія світу сього! Отам далі, онде, на його місці спорудили хладопромышленники Собор Христа Спасителя, ще більший, посмотрите, посмотрите! Клячко розмахує батогом навсібіч в імлі, де не видно нічого з того, про що він говорить. Бачиться зате дрібні поблиски потьміту на його шапці, на карку, на бороді, коли повертає голову, на рукаві шинелі; поблиски дрібні, але дуже виразні, — а може, це мороскло чинить їх такими яскравими? Споглядається понад скельцями. Тепер іще яскравіше. Довго тут живете, питається Клячка. Е, пане, та я народжений був у Краї Байкальському, я сибіряк! Приглядається крізь окуляри. Правду казав Поченґло, половина з них — лютовці.