Mademoiselle Філіпов згорнула папери й, прошепотівши щось на вухо згорбленому Теслі, поквапилася до виходу із сувоями під пахвою.
Професор гукнув робітників. Вони урвали видовбування, вхопилися за драбину. Посапуючи, він спустився у колодязь.
— Ориґінал, — пробурмотілося. — І давно він так «полює» на лютих?
— Від самого початку, — сказав Нікола Тесла. — Але що це ви такий похмурий? Певно знову доведеться вас знетьміднити до самого дна, щоб ви усмішку із себе викресали. — Він ухопив попід руку й потягнув за дві колони далі. — Пане Бенедикте, я зовсім не забув про вашого батька. Ви схилилися до одного методу, й може й справді дійде до того, що ми відправимо вас у Сибір з якоюсь помпою тьмідини для використання у польових умовах, сподіваючись, що вам пощастить нишком її протягти під оком Міністерства Зими й застосувати якось крадькома на батькові. Але цей шлях має незначні шанси на успіх, погодьтеся. Прошу не боятися, я ітиму й у цьому напрямку також; зазирніть через кілька днів, коли ми вирушимо з роботою у лабораторію нагорі. А тим часом дозвольте мені пошукати інші рішення. Прошу вірити мені. Це, — він вказав палицею на колодязь, — я хотів вам показати, бо якщо все вдасться… можливо, жодної артилерії, жодної зброї на лютих ми не потребуватимемо, й не треба буде осібно розморожувати Батька Мороза. Дайте мені час, щоб перевірити певні гіпотези. Завтра я їду на Байкал, там, як я чув, якісь біологи провадять стрижневе буріння на кілька десятків аршинов, кажуть, можна побачити коріння ольхонського бурульника в кризі озера. Професор Юркат стверджує, що в Томському технологічному інституті німці вимірюють щільність і розклад мерзлоти на підставі змін електричного опору в прямовисних зондах; я спорядив теслектрометр із соляною батареєю і…
— Бурульник на острові Ольхон?
— Так. Ви…
— То ся…
— Ах! Із задоволенням!
— Завтра…
— Одразу ж уранці.
Професор Юркат вибрався з розкопу. — Уфф! — Він вийняв нотатник, лизнув олівець. — Чотири й сім, як бритвою полоснув.
Проте, коли йшлося назад до сходів, доктор Тесла кожні кілька кроків зупинявся, встромлюючи з-над голови з усього розмаху у тверде підложжя термометричний кий і відчитуючи після довгої хвилі покази на горизонтальній шкалі.
— Усі мені повторюють, щоби начуватися, — відповів він на запитання. — Як нам тут ґляцій раптом виморозиться перед сходами…
— Смертельна пастка.
— C’est la vie sur les Routes des Mammouths.
Відтак поїхалося на обід до ресторану Варшавського готелю, де домовилося із паном Поченґлом: на вчорашню записку із запрошенням він сьогодні лаконічно відповів, повідомивши місце й годину. Виявилося, однак, що це марна трата часу.
Ресторан, звісно ж, не містився на першому поверсі. Крізь подвійні мороскляні тахлі з високого поверху виднівся імлистий бульвар і виринала з туману колонада чоловічої лазні. Між згаслими вже коминами наступного будинку висів лютий. Порошив сніг, й увесь злитий зі змінених барв образ міста, розм’якшений іще світлом тьмічок на столиках, нагадував рухому ілюстрацію до казки Андерсена. Сілося біля зарезервованого столика, заставленого на двох. Старший кельнер, убраний у фрак грек із сивенькою бородою, хутко приніс карту вин; на пласкому підносі він подав конверт. Вийнялося добре вже знану візитну картку Порфірія Поченґла. «Прошу вибачити, нагальна обставина, перенесімо справу на завтра», — написав він на звороті. Але ж завтра їдеться на Байкал! Розгнівано замовилося три багаті страви й пляшку каліфорнійського Цінфандела, Сонома 1919 року, просто із Сан-Франциско via Владивосток. Ламаючи хліб, подумалося про батька, який у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому ходив уже Шляхами Мамутів. Ну добре, отримує він помилування, вирок водворения стає на заваді його поверненню до Європи, — але чому він іде назад, на північ, поміж лютих? Чи, може, він справді щиро повірив у містичне белькотіння Мартина? Судячи з оповіді Вульки-Вулькевича, батько тоді потрапив, радше, в політичне товариство; зрештою, чи каторга бодай трохи вилікувала його від політики?
Ледве впоралося з неаполітанським супом, як у ресторані потемніло, наче в грудневі сутінки. Залою прокотився гомін; відвідувачі гукали, щоб їм принесли тьмічки. Визирнулося у місто. Чёрное Сияние чорніло на небі зі сходу до заходу — вже не мерехтливі тьмітелка, смуги темних барв, а плями монолітної темряви, мов дірки на небосхилі, з яких виливається рідке вугілля. Тунґетитова біжутерія світилася дедалі інтенсивніше. На відкритих крижлізних частинах будівель, транспортних засобів, ліхтарів, на крижлізно-тунґетитових рекламах торговельних домів, банків й асекураційних товариств розщеплювалися довгі коси веселок, проникаючи крізь імлу й забарвлюючи її по-павиному, коралово. Навіть потьміти лютовців, які обідали у Варшавському готелі, хворобливо опухли. Кельнери пройшли уздовж вікон, установлюючи на підвіконнях ряди тьмічок. Затягнувши відтак важкі завіси, вони запалили тьмічки. Світіні від їхнього заслоненого тьмітла прояснили залу. Не надто розумілося принципи чорної фізики. Чи не вистачило б відтяти саме тьмітло Сяйв? Чим одне тьмітло відрізняється від іншого? Чи й справді, хвилі тьмітла, на відміну від світлових хвиль, не додаються чи гаснуть, а — в и т і с н яю т ь одні одних? Але ж це взагалі не хвилі, не тут, не в Краї Криги. Повернулося найперше питання чорної фізики: чи пустка, відсутність — відсутність світла, себто те, чого не існує, — може впливати на те, що існує? Небуття — витісняти буття? Червоне вино, пропалене яскравою світінню, фарбувало скатертину й тарілки малиновою аквареллю. Піднеслося келих перед очі. Від столика за три вікна далі йшов шпакуватий джентльмен у немодному двобортному сурдуті дев’ятнадцятого століття, із мороскляним моноклем в оці, нервово бгаючи в пальцях білу хустину. Ого! Чи пана Щекєльніковa слід уже брати із собою і до ресторану? Непомітно схопилося ніж від ростбіфа.