Вони пішли.
Спіть-забудьте — що саме забути? Сілося безвладно на високому ліжку, застеленому бляклим покривалом і прикрашеному п’ятьма подушками, одна на одній, менша на більшій. З кутка, від великої печі із прикрашеними квітами й тваринами кахлями, йшли хвилі тепла. Інстинктово помасувалося праве плече. На протилежній стіні висіла невелика тьмяна ікона, на столі під вікном стояли дві наполовину спалені тьмічки. Шиби в віконницях були мароскляні, й навіть знявши окуляри, увесь світ за вікном розливався довкола, наче фарби на палітрі п’яного маляра; весь світ, тобто імла й ті кілька дахів у імлі, й широка плахта неба, а на ній — чорна гомілкова кістка вежі Сибирьхожета й тунґетитові куполи Собору Христа Спасителя. Били бубни.
Прислухалося. Били бубни й грала музика. Район цей і справді не найвищого пошибу, ще полудня нема, й п’ятниця, прецінь, робочий день, а тут із сусіднього будинку гучна музика й співи, й викрики п’яниць долинають, попри товсті мури й щільно позамикані вікна. Корчма, не корчма, проте забава там іде горою, тільки й чекати відгомону сварки й бійки. Під звуки гармошки й гуслей мужики горланять вульґарні частушки, регочучи донесхочу після кожної наступної.
Зміряв шваб, француз обмацав,
китайчук давав отрути,
вилаяв поляк за кривди —
обісрав їх льодом лютий!
Роздягнулося, умилося у не надто холодній воді в мисці. Перекладаючи речі з торб до шафи, знайшлося стару Біблію, підписану родиною якихось Фойцевих. Відкрилося її навмання і тицьнулося пальцем у рядок.
Йов, звичайно. Тридцять сім, десять. «Від Божого подиху лід повстає».
Одразу пригадалася біблійна проповідь Зєйцова. Чи ж бо світ, заморожений у єдиноістинності та єдинохибності, буде ближчим Богові? «Так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого». Загорнулися на мить коси імли над дахами, й ген віддалік, підвішений на березі Анґари, заблищала на сонці округла форма лютого. Так-так.
За Распутіним цар гине,
той прем’єру мне борідку,
Струве вкляк біля Мартина —
вмерзли в лід байкальський швидко!
Річ у тім, що я дійсно втомився, невиспаний. Адже ще від станції Зима не заплющилося очей. Перелічивши й згорнувши разом усі банкноти, їх за давнім звичаєм поклалося у бумажнику разом із документами у головах ліжка. З-поміж паперів вийнялося рекомендаційного листа Альфреда Тайтельбаума. Через день, через два — доведеться постати перед чиновниками Міністерства Зими й сказати виразно й голосно: так і так. (Ні й ні.) Але краще спочатку скористатися зі знань і порад прихильного туземца — когось, із ким не познайомилося у Транссибірському експресі, хто не чув про Сина Мороза, не знає брехні про Бенедикта Ґерославського. Розпитати його про людей, про владу, про діяльність Сибирьхожета, — може намір Міністерства виявиться занадто очевидним, може вдасться просто перечекати план Раппацького. Може з нього легко викрутиться, і бодай та одна проблема розв’яжеться сама собою. Перш ніж іще доїде сюди доктор Тесла зі своїми машинами, перш ніж машини запустить, перш ніж випробує їх на лютих, і перш ніж винайдеться спосіб перевезти теслектричні помпи й двигуни до…
Кров холоне, очі зизом,
хоч топіться в ложці ви,
як побачите мармизу
ви Побєдоносцева!
Засмикнулося ситцеві штори: корчемного галасу й повільного бубніння це не притлумило, але принаймні холодне крижане світло, сонячний блиск, профільтрований крізь імлу, перестав проливатися усередину покою. Всунулося Ґросмайстера під подушку. Сінник муляв під простирадлом, крутилося на скрипучому ліжку в різні боки. Тільки за мить зрозумілося, чому сон не хоче приходити, якої саме поживи йому бракує: ритмічного постукування коліс потяга. Вдалося так до нього звикнути, ніби все життя провелося у подорожі, — ніби уся ця подорож у комфорті люксу справді була усім минулим життям, тією мірою істинним, якою його пам’яталося.