Харук А. Крила України: Військово-повітряні сили України, 1917–1920 рр
Передмова
Світлій пам’яті мого Тата, Івана Євгеновича Харука.
Становлення Збройних сил України у 1917–1920 рр. відбувалось з урахуванням національних військових традицій і на основі досвіду Першої світової війни. Ця війна увійшла в історію людства як перша війна моторів, у якій в небачених досі масштабах використовувались новітні технічні винаходи — автомобілі, танки, літаки, засоби радіозв'язку тощо. В арміях воюючих держав поряд із традиційними родами зброї, такими, як піхота, кавалерія чи артилерія, з'являються і нові, зокрема авіація. Так само і в Збройних силах України періоду 1917–1920 рр. існували нові роди зброї, покликані до життя Першою світовою війною. Серед них помітне місце належить військово-повітряним силам. Військово-повітряні (авіаційні та повітроплавні) формування існували в структурі Українських збройних сил на усіх етапах національно-визвольної боротьби цього періоду і брали посильну участь в цій боротьбі. Однак, упродовж десятиліть сам факт існування військово-повітряних сил незалежної України замовчувався радянською офіційною історіографією, та й зараз лишається маловідомим для ширшого загалу. Сподіваємось, що наша праця, не претендуючи на стовідсоткову повноту охоплення матеріалу, дозволить скласти загальне уявлення про шляхи формування, організаційну структуру та бойове застосування військово-повітряних сил України періоду боротьби за державність у 1917–1920 рр.
База для формування військово-повітряних сил України
Напередодні більшовицького перевороту 25 жовтня 1917 р.[1] та проголошення Української Народної Республіки в Україні існувала досить солідна база для створення власних військово-повітряних сил, яка включала три основні компоненти, що дістались у спадок від колишньої Російської імперії: бойові авіаційні частини, навчальні і допоміжні авіаційні частини, а також підприємства авіаційної промисловості.
Бойова авіація Росії станом на осінь 1917 року мала досить складну організаційну структуру. Найчисельнішим і найактивнішим із цих компонентів була армійська авіація. Її підрозділи в адміністративному відношенні підпорядковувались «Управлінню військово-повітряного флоту»[2], що займалось питаннями технічного постачання авіаційних підрозділів, розміщенням замовлень на авіаційну техніку в Росії і за кордоном, підготовки кадрів тощо. Бойовим використанням авіації на сухупутному театрі воєнних дій займалась «Канцелярія польового генерал-інспектора авіації і повітроплавання при Ставці Верховного головнокомандуючого»[3]. Армійська авіація використовувалась, здебільшого, децентралізовано і її підрозділи в оперативному відношенні підпорядковувались командирам корпусів, командуючим арміями та фронтами.
Для повсякденного керівництва бойовою роботою армійської авіації при штабах відповідних ланок існували фронтові та армійські польові управління авіації і повітроплавання. Головним призначенням цього роду авіації була безпосередня підтримка та бойове забезпечення наземних військ: ведення розвідки, забезпечення зв’язку між штабами різних рівнів, коригування вогню польової артилерії, а також нанесення бомбових ударів і прикриття власних військ від атак ворожої авіації.
В організаційному відношенні армійська авіація зводилась в авіаційні дивізіони, які придавались польовим арміям. Кожен дивізіон включав кілька загонів (від 3 до 10) різного призначення: винищувальних (для протидії ворожій авіації), артилерійських (для коригування вогню артилерії), корпусних та армійських (призначались в основному для ведення розвідки та безпосередньої підтримки наземних військ).
Суттєвим недоліком російської армійської авіації була відсутність в її складі фронтових ударних авіачастин — легких бомбардувальних та штурмових. Виконання їх функцій покладалось відповідно на літаки-розвідники та винищувачі, але цих машин часто не вистачало навіть для виконання їх основних завдань — розвідки і прикриття власних військ.
За штатним розписом кожен авіаційний загін повинен був мати 8—10 літаків, однак через значні бойові і небойові втрати фактична кількість літаків в загоні, як правило, була значно меншою. Наприклад, станом на 20 липня 1917 р. укомплектованість авіатехнікою корпусних авіазагонів становила 42 %, артилерійських — 74 %, винищувальних — 85 % і лише в армійських авіазагонах кількість літаків майже відповідала штатові.