- А цитьте,- пожартував дід,- Андрійко наш надумався, говорити буде.
Я проковтнув, що було в роті, й почав казати:
- Дядина казали, що ті діти такі малюсінькі, як пшоно.
Хто був за столом - в регіт.
- Їй-богу ж, так казали,- божуся.
Всі ще дужче сміються. Я в сльози:
- Мамо, чого вони сміються з мене?
- О, а ти вже й плакати,- ти не так кажеш, то вони й сміються.
- Може, дядина казали, що ті діти дрібні, як каша, а не як пшоно.
- А хіба ж... не все одно... що каша, що пшоно...- крізь плач вимовляю.
Вийшло якось це до прикладу. Стало ще смішніше. Наш Максим, що підо мною, був дуже смішливий, то мусив вже під стіл лізти.
Довго не забували мені того пшона. Знали вже про це й дядьки й тітки.
А діти, що я з ними гуляв на вулиці, як посердимося, то й починають дражнити:
- Андрійку, чи все одно, що каша, що пшоно?
ДЕ ТАКІ ЯТКИ?..
Занедужала наша тітка Марина. Думали, що вмре. Пішли ми з мамою одвідувати недужої.
Лежить тітка на полу, губи смагою взялися, голова білою пов’язана хусткою. Коло неї сидять дві жінки, кладуть до голови лід, потихеньку розмовляють.
Тіткина дочка, дівка Маруся, стоїть, схилившись на стіл, зажурилась, а малий хлопчик, Матвійко, що був у своєї мами дуже мазаний,- тому байдуже, жирує на подушках та вигукує, аж у вухах лящить.
Кілька разів йому казали:
- Не пустуй, Матвійку, бо в мами головка болить!
Матвійко й вухом не веде.
- Годі, Матвійку,- вже кажуть йому з серцем,- бо як будеш жартувати, то мама вмре.
- То що? Хай умирають,- озивається Матвійко.
- А як же будеш жити без мами: хто тобі випере сорочку, їсти наварить?
- Ми собі другу купимо.
Тоді друга жінка, та, що доглядала недужої, зітхнула, похитала головою та й каже:
- Ні, сину, не купиш: немає тих яток, щоб продавали рідних маток.
- І на базарі немає?
- Немає, сину.
- І на ярмарку?
- І на базарі, і на ярмарку, і на всьому світі не знайдеш рідної мами, як цю втеряєш.
Почувши цеє, дочка Маруся припала головою до столу й почала гірко плакати.
Примовк і Матвійко, задумався, а далі підійшов до матері, дав того бублика, що дали йому за гостинця:
- Нате, мамо, та не вмирайте.
Недужа мати звела на нього стражденні очі і ніби осміхнулась.
ДОБРІ ОЧІ
На нашому кутку був хлопець Архип. З ним нам не веліли товаришувати, бо він був злодійкуватий дуже й брехливий.
Пішов той Архип до своєї бабусі - кликати в гості, а бабусі вдома нема. Він тоді знайшов ключа, одімкиув комору, нагибав у скрині глечик із медом і впорав його мало не ввесь. На другий день бабуся зустріла його серед вулиці, питає:
- Нащо ти, Архипе, виїв мій мед?
- Їй-богу, я не їв! Їй-богу, я не їв! - божиться Архип, а в самого очі так і бігають то сюди, то туди.
- Хоч би ж ти не божився вже даром,- каже йому бабуся,- дивись, он у тебе й досі рукава в меду.
Архип зирк: справді, рукава його вимазані медом. Нема вже чого йому казати, то він стоїть мовчки та тільки очима лупає.
- Оце й не сором тобі у вічі мені дивитись? - соромить його бабуся.
А старий Кутувенко городив лісу коло свого двору, чує те та й каже:
- Добрі очі все перелупають.
Побіг після того Архип на майдан, знайшов хлопців, хвалиться:
- От у мене очі, так очі. Все перелупають!
Хлопці, почувши теє, та в регіт:
- То ж на злодія тільки кажуть так, дурний ти. То ж так із злодія сміються.
ДАЛЕКА РОЗЛУКА
Наш дядько Микита виїздив на поселення кудись аж на Зелений Клин. Виряджати його зібрався увесь рід. Ходили й ми прощатися - всі: великі й малі. Коли прощалися, дядько казав:
- Оце дивіться, діти, на вашого дядька, надивляйтеся, бо вже, мабуть, більш не побачите ніколи.
Його почали розважати:
- Гора з горою не зіходиться, а людина з людиною зійдеться.
Я був замітливий: почув теє та й питаюся у мами:
- Нащо вони ото так кажуть?
- Так, сину, годиться казати, коли далека розлука.
Я того не забув і колись упалив таке.
Одного ранку, тільки-тільки вставши з постелі, я шмат хліба в руки та й тягну з хати.
- Куди це ти летиш спозаранку? - кажуть мені мама.- Це як майнеш з дому, то й до вечора тебе не побачиш.
А я на порозі:
- Не журіться, мамо, гора з горою не зіходиться...
СИРІТСЬКЕ СОНЦЕ
Поніс я колись сокиру до нашої сусідки, що осталась того року з малими дітьми вдовою,- кригу треба було їй коло криниці обрубати. Увіходжу в хату - сидить на лавці якась жінка, а сусідки немає, у льох пішла по картоплю. Сів і я на лавці, дожидаюсь.