Ядерну та радіаційну безпеку в широкому сенсі можна розглядати як стан захищеності нинішнього та майбутніх поколінь людства від шкідливого для їхнього здоров’я впливу іонізуючого випромінювання. Це забезпечує комплекс техніко-економічних і правових заходів, покликаних сприяти надійній експлуатації ядерних об’єктів, джерел іонізуючого випромінювання з метою дотримання допустимих меж радіаційного впливу на персонал, населення та навколишнє природне середовище, встановлених нормами, правилами та стандартами з безпеки, а у разі виникнення ядерного інциденту чи радіаційної аварії — локалізацією останніх, захистом обслуговуючого персоналу, населення, прилеглих територій.
Метою державної політики в сучасних умовах повинні стати мінімізація радіаційного впливу на людину і середовище її існування за допомогою значного підвищення безпеки діючих і проектованих об’єктів використання атомної енергії, забезпечення безпеки при поводженні з радіоактивними відходами і відпрацьованими ядерними матеріалами, здійснення спеціальних заходів з радіаційного захисту населення, реабілітації забруднених територій, фізичного захисту ядерних матеріалів і ядерних установок.
Складність вирішення проблеми зумовлена тим, що раніше не приділялося належної уваги розробці методології комплексного аналізу питань забезпечення ядерної і радіаційної безпеки України і довгострокового прогнозування її стану.
Для забезпечення ядерної та радіаційної безпеки дуже важливим є не допустити потрапляння джерел іонізуючого випромінювання в руки сторонніх осіб, організованих злочинних угруповань і терористів. Адже прояви терористичної та злочинної діяльності, які мають місце в сучасному світі, свідчать про те, що злочинці не зупиняються ні перед чим заради досягнення своєї мети.
10.1.2. Особливості розслідування злочинів у сфері порушення правил поводження з радіоактивними матеріалами
Останніми роками світове співтовариство зіштовхнулося із ситуацією, що її досі розглядали як майже абстрактну. Це неконтрольоване поширення ядерних і радіоактивних матеріалів. Цей процес різко прискорився з розпадом СРСР, виникненням на його території незалежних держав, у розпорядженні яких опинилися найрізноманітніші радіоактивні матеріали, джерела іонізуючого випромінювання різних типів активності, а також спеціальні ядерні матеріали (СЯМ). Так, на початку 90-х років ХХ ст. на території Радянського Союзу виробляли величезну кількість джерел іонізуючого випромінювання (тільки в 1990 р. у СРСР їх було випущено близько 66 тис.). У процесі розпаду країни контроль за цими джерелами було істотно послаблено. До того ж раніше закриті наукові і виробничі центри країни, що виробляли або використовували у своїй діяльності не тільки радіоактивні, а й подільні матеріали (ядерні), стали значно доступнішими. Складне економічне становище окремих підприємств цієї галузі і самих держав СНД призвело також до різкого зростання децентралізованої торгівлі радіоактивними матеріалами, їхнього транспортування і, як наслідок, до контрабанди. Свій відбиток наклала і катастрофа на ЧАЕС, у перші дні після якої велика кількість різних предметів зі значним радіоактивним забрудненням поширилася із зон евакуації за межі постраждалих районів. До того ж в Інтернеті та ЗМІ можна знайти інструкції та поради, як викрасти радіоактивні матеріали на теренах колишнього СРСР. Автори інструкцій запевняють, що викрасти радіоактивні матеріали досить просто, оскільки контроль за їх схоронністю досить слабкий.
Це є проблемою не тільки країн СНД, а й країн світу. Так, генеральний директор Міжнародного агентства з атомної енергетики (МАГАТЕ) Мухаммед аль-Барадеї у своєму виступі від 27 січня 2004 р. зазначив, що небезпека ядерної війни ще ніколи не була такою великою, як зараз. Особливо він стурбований новими даними щодо незаконної торгівлі ядерними технологіями. Він наголосив, що небезпека ядерної війни наблизиться, якщо не буде створено нову міжнародну систему контролю. За словами керівника МАГАТЕ, реально виник ядерний “чорний” ринок, який розвивається надзвичайно розумно. В одній країні складають плани, в іншій — виробляють центрифуги, які потім відправляють через третю країну невідомому кінцевому замовнику. В цьому замішані підприємливі експерти, приватні фірми і навіть державні органи, через що останнім часом система міжнародного контролю за експортом виявилася цілком безпорадною.