Діяння як ознака об’єктивної сторони складу злочину завжди повинно мати конкретний характер. Воно становить собою конкретний акт поведінки людини, який відбувається в певній обстановці, місці та часі і завжди виявляється в конкретній дії чи бездіяльності. Людина як соціальна істота вступає у сферу, підвладну кримінальному закону, тільки шляхом учинення своїх дій. Тільки зовні виражена активність людини, її вчинки у формі конкретної дії чи бездіяльності можуть бути об’єктом правової оцінки. Поза своїми вчинками людина не вступає у сферу правового регулювання. Звідси випливає, що думки, наміри, переконання, морально-психологічні риси людини, якими б негативними вони не були, не можуть розглядатися як злочинне діяння, а отже, не можуть тягти за собою кримінальну відповідальність. Злочинні наміри можуть одержати негативну кримінально-правову оцінку, тобто бути «криміналізованими», тільки тоді, коли вони об’єктивовані в конкретному акті поведінки особи — дії чи бездіяльності.
Діяння — це усвідомлений акт поведінки людини, що завжди є наслідком пізнавальної діяльності, відображенням у свідомості людини об’єктивного світу. Тому не є діянням у кримінально-правовому значенні такі рухи тіла, які не контролюються свідомістю, навіть якщо вони за своїм характером були об’єктивно суспільно небезпечними і ними заподіювалася істотна шкода охоронюваним законом суспільним відносинам. Наприклад, дії, вчинені неосудними і душевнохворими особами, не контролюються їх свідомістю, а отже, і не можуть становити дію чи бездіяльність у кримінально-правовому сенсі.
Діяння, що належить до об’єктивної сторони складу злочину, повинно бути вольовим, тобто проявом волі особи, якщо вона діє з відповідних мотивів, маючи щось певне на меті. Діяння, в якому немає прояву волі, вчинене, наприклад, під безпосереднім впливом фізичного чи психічного примусу (ст. 40 КК), не може становити об’єктивну сторону складу злочину.
Суспільна небезпечність як ознака діяння полягає в тому, що, будучи визнаним злочином, це діяння заподіює істотну шкоду суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом, або створює реальну загрозу її заподіяння. Суспільна небезпечність органічно притаманна діянню, що й зумовлює необхідність його криміналізації, тобто визнання його злочинним і караним. Це положення безпосередньо випливає із ч. 2 ст. 11 КК. Дія чи бездіяльність, що через свою малозначність не спричиняє істотної шкоди об’єкту кримінально-правової охорони або ж не створює загрози її заподіяння, не може розглядатися як злочин, оскільки останній позбавлений такої соціальної властивості, як суспільна небезпечність. Матеріальна ознака злочину — суспільна небезпечність — виявляється насамперед у діянні, конкретному акті поведінки особи. Водночас характер дії чи бездіяльності, спосіб і засоби, за допомогою яких учиняється посягання, значною мірою визначають характер і ступінь суспільної небезпечності злочину, тобто його тяжкість.
Протиправність як ознака діяння відповідно до ст. 11 КК означає, що злочином визнається тільки те діяння, яке саме в такій якості передбачено кримінальним законом. Тому для наявності об’єктивної сторони злочину необхідно, щоб діяння (дія чи бездіяльність) було зазначено в диспозиції однієї зі статей Особливої частини КК, тобто заборонено кримінальним законом під загрозою покарання. З даного положення випливає, що злочинність і караність діяння, а також інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом (ч. 3 ст. 4 КК). Відсутність ознаки протиправності виключає можливість визнання діяння (навіть якщо воно є суспільно небезпечним) злочином, виключає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності, оскільки в такому разі буде порушено ч. 4 ст. 3 КК, відповідно до якої застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено. Ознака протиправності означає, що діяння завжди порушує відповідну норму кримінального закону. Для встановлення кримінальної протиправності при відсилочній чи бланкетній диспозиції (так звана змішана протиправність) необхідно звернутися до аналізу інших статей КК чи до нормативних актів (законів чи підзаконних актів) інших галузей права або до локальних нормативних актів.
3. Дія — це активна, свідома, суспільно небезпечна, протиправна поведінка суб’єкта. Вона є найпоширенішою формою суспільно небезпечного діяння. Понад 2/3 усіх злочинів, передбачених в Особливій частині КК, можуть бути вчинені тільки шляхом дії. Елементарною (найпростішою) одиницею дії є рух тіла. Дія може виражатися в одному (одиничному) русі тіла або в їх множинності. Рухи тіла, що складають дію, повинні мати цілеспрямований характер і, отже, поєднуватися метою в єдиний вольовий акт поведінки. Мета, як і об’єкт злочину, виокремлюють дію, обмежують обсяг і межі дії, визначають її предметний зміст. Інакше кажучи, рухи тіла утворюють дію в кримінально-правовому розумінні, коли вони контролюються свідомістю і спрямовуються волею особи на певний об’єкт. Звідси випливає, що мимовольні (наприклад, рефлекторні) акти руху, що відбуваються поза контролем свідомості і не виражають волю особи, не можуть утворювати дію як ознаку об’єктивної сторони злочину, наприклад рухи, внаслідок яких завдано шкоду охоронюваному законом благу, якщо вони викликані реакцією організму на біль від ураження струмом, вогнем тощо.