2) покарання у вигляді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину 18-річного віку, не може бути призначено на строк більше десяти років, а у випадках вчинення особливо тяжкого злочину, поєднаного з умисним позбавленням життя людини, — на строк до п’ятнадцяти років (ч. 1 ст. 102 КК).
§ 3. Принцип справедливості (індивідуалізації) відповідальності та принцип економії кримінальної репресії
Цей принцип означає, що покарання, яке застосовує суд до особи злочинця, має бути у межах закону, конкретним та індивідуальним з урахуванням тяжкості вчиненого злочину. Важливою підставою для вирішення питання про міру покарання злочинця є його індивідуальні особливості: фізичний стан, характер, виховання, професія, спосіб життя, а також середовище, в якому він перебував, характер злочинного діяння і ступінь тяжкості такого діяння, форма вини тощо. Крім того, зазначений принцип виявляється у тому, що суд, з одного боку, застосовує суворі заходи покарання до осіб, які вчинили тяжкі й особливо тяжкі злочини, а з другого — широко застосовує міри покарання, не пов’язані з позбавленням волі до тих осіб, які вчинили злочини невеликої тяжкості.
Принцип економії кримінальної репресії властивий як законодавчій, так і правозастосовній діяльності. На законодавчому рівні економія репресії полягає в тому, що законодавець із загальної маси протиправних діянь до сфери кримінально караних відносить лише ті з них, які мають високий ступінь суспільної небезпеки, грубо порушують публічні або приватні права та інтереси, завдають таким правам та інтересам істотної шкоди або створюють реальну можливість заподіяння такої шкоди.
Законодавча економія кримінальної репресії має місце і під час класифікації злочинів (невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі злочини — ст. 12 КК). Залежно від ступеня тяжкості злочину визначається міра покарання у санкції кримінально-правової норми. Цей принцип виявляється і в законодавчому звуженні строків покарання за злочини невеликої та середньої тяжкості, в розширенні видів покарання, не пов’язаних із позбавленням волі, і в можливості звільнення від кримінальної відповідальності і покарання.
Водночас в основу застосування кримінального закону як такого покладено однакову загальну міру відповідальності. Це означає, що єдиною підставою відповідальності для всіх, хто вчинив злочин, є наявність у такому діянні складу конкретного злочину, виписаного в законі.
Розділ III КРИМІНАЛЬНИЙ ЗАКОН
§ 1. Поняття, значення та завдання кримінального закону
Кримінальний закон у широкому розумінні — це система національних законодавчих актів України та імплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять норми кримінального права.
Поняттям «кримінальний закон» законодавець, теорія та судова практика користуються у широкому та вузькому розумінні виходячи з кола кримінально-правових норм, що їх містить даний закон.
Кримінальний закон — це законодавчий акт Верховної Ради України, який містить одну, кілька або систему взаємопов’язаних і взаємоузгоджених кримінально-правових норм.
З урахуванням змісту та обсягу правової регламентації і джерела походження кримінально-правової норми кримінальний закон має чотири аспекти.
По-перше, кримінальний закон — це Кримінальний кодекс — єдиний кодифікований законодавчий акт, в якому за певною системою викладено кримінально-правові норми. Це основний кримінальний закон. Сьогодні в нашій державі чинним є Кримінальний кодекс України 2001 року як уніфікована система кримінальних законів України, за якою кримінальні закони, прийняті після набрання чинності цим кодексом, включаться до нього після набрання ними чинності (ч. 2 ст. 3).
По-друге, кримінальний закон — це і окрема стаття Кримінального кодексу або її частина, що передбачає відповідальність за злочин певного виду. Наприклад, частина 2 ст. 185 КК передбачає відповідальність за крадіжку чужого майна, вчинену повторно, або за попередньою змовою групою осіб.
По-третє, кримінальний закон — це і відповідні положення міжнародних договорів, імплементовані у кримінальне законодавство України на загальногалузевому рівні Законом України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. Згідно з цим Законом, укладені та належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.