— Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р.; Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників 1975 р.; Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників 1978 р.;
— Європейська конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 р.; Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 2001 р.;
— Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими особами або умовно звільненими особами 1964 р.;
— Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р.;
— Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 р.;
— Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму 2005 р.;
— Мінська конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.
Міжнародно-правові норми, які регламентують певне кримінально-правове положення, об’єктивно не можуть бути нормами прямої дії, а тому імплементуються у кримінальне законодавство України опосередковано (трансформовано). Це стосується конвенцій щодо боротьби зі злочинами певних видів, які становлять підвищену небезпеку для держав світової спільноти (наприклад, із піратством на морі, незаконним обігом наркотиків, захопленням заручників тощо). Для застосування цих міжнародних норм потрібно визначити санкції стосовно національної правової системи.
Оскільки такі конвенції зазнають не прямої, безпосередньої, а лише опосередкованої імплементації, то практично це виявляється у доповненні, зміні або заміні відповідних норм національного кримінального законодавства.
Законодавство України вирішує ще одне принципове питання імплементації норм міжнародного права, а саме, надає їм пріоритетну чинність, якщо національна кримінально-правова норма суперечить міжнародній нормі. Згідно з ч. 5 ст. 3 КК, закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
§ 3. Витоки та формування кримінального законодавства
Витоки кримінального законодавства України сягають сивої давнини — часів Київської Русі. Приблизно 1016–1054 рр. князем Ярославом Мудрим було укладено зведення законів під назвою «Руська Правда», що стало першим кодифікованим актом нашої держави, який містив перші кримінально-правові норми із захисту вільної особи та її власності.
«Руська Правда» відома у трьох списках: Коротка, Розширена і Скорочена редакції. Розширена редакція «Руської Правди» є подальшим її вдосконаленням наступними князями. Ці редакції містили як норми кримінального, так і цивільного права. Закон не вживав поняття «злочинне діяння». Останнє розцінювалося як «лихо», або «лиха справа», а злочинець визнавався «лихою людиною».
Кримінальне давньоруське право додержувалося головно давнього слов’янського звичаю помсти за злочини і нанесену майнову кривду, право помсти було передбачено у статті 1 Розширеної редакції. В ній зазначалося, якщо вільна людина вб’є вільного, то мститися за вбитого має брат або батько, або син, або племінник (небіж) від брата або від сестри. Якщо ж нікому буде помститися, то вчинюється на користь князя стягнення за вбитого княжого мужа (боярина) або княжого тіуна (прикажчика) 80 гривень. Якщо вбитий буде русин або княжий воїн, або купець, або боярський прикажчик, або церковна людина, або слов’янин, то стягувалося за вбитого 40 гривень. Стаття 21 передбачала за вбивство вищих представників княжої адміністрації право вбити вбивцю на місці вчиненого злочину одразу, без суду. З усіх видів недоторканності особи найбільш тяжким вважалося заподіювання каліцтва.
Суворе покарання передбачалося за крадіжку. Стаття 36 Розширеної редакції надавала право вбити нічного крадія, виявленого на місці злочину, а за вбивство зв’язаного крадія стягувалося 12 гривень на користь князя.
Найбільш тяжким злочином вважався підпал двору або споруди для збереження врожаю поля.
За вчинені злочини передбачалося переважно покарання у вигляді грошових стягнень різних розмірів — «віри», який збирався на користь князівської скарбниці. Так, за вбивство представника нижчої княжої адміністрації штраф становив 12 гривень, за вбивство смерда — 5 гривень, за викрадення холопа — 12 гривень. Відтин руки або позбавлення можливості користуватися нею передбачало штраф розміром 40 гривень.