Розділ XXI ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ
§ 1. Поняття та мета примусових заходів медичного характеру
Кримінальний закон чітко поділяє, з одного боку, — покарання того, хто вчинив злочин у стані осудності, а з другого — лікування того, хто вчинив заборонене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння у стані неосудності або якщо такий стан наступив після вчинення злочину.
За ст. 92 КК України, примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.
У ст. 93 КК наведено перелік осіб, до яких суд може застосувати примусові заходи медичного характеру. Це: 1) особи, які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння; 2) особи, які вчинили злочин у стані обмеженої осудності; 3) особи, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання.
Зазначимо, що застосування примусових заходів медичного характеру стосовно осіб не є обов’язковим, тобто їх застосування є не обов’язком суду, а лише його правом.
Примусові заходи медичного характеру за своєю суттю не є карою, хоча й обумовлені вчиненням суспільно небезпечного діяння, забороненого кримінальним законом; вони застосовуються до психічно хворої людини, яку конче потрібно лікувати в примусовому порядку. Зазначені міри застосовуються для відновлювання порушеного психічного здоров’я людини шляхом її лікування у психіатричному закладі, а також для запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.
Нагадаємо, що примусові заходи медичного характеру не мають на меті покарання, хоча і належать до заходів державного примусу і пов’язані з обмеженням прав людини, по відношенню до якої вони застосовуються.
За змістом примусові заходи медичного характеру поєднують юридичні і медичні підстави.
Юридична підстава застосування цих заходів полягає в тому, що поняття та види означених заходів, а також порядок їх застосування, продовження, зміни або припинення визначені кримінальним та кримінально процесуальним законами.
Медична підстава застосування примусових заходів медичного характеру полягає в тому, що ці заходи за своїм змістом є лікувальними, хоча і в примусовому порядку, але позбавленими мети кримінального покарання. їх застосування, продовження, зміна виду таких заходів або припинення їх, хоча й здійснюється судом, але відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу» та на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів щодо діагнозу психічного розладу здоров’я людини.
1. Сутність примусових заходів. Медичний характер примусових заходів зберігається і у випадках, коли такі заходи застосовуються водночас із покаранням за злочин, вчинений особою у стані обмеженої осудності, на ґрунті алкоголізму, наркоманії або особою, яка має хворобу, що становить небезпеку для інших осіб. І в цьому випадку застосування примусового лікування до таких осіб, незалежно від призначеного їм покарання, обумовлено медичними показниками. Примусове лікування зазначених осіб здійснюється за місцем відбування покарання або у спеціальних лікувальних закладах.
Отже, примусові заходи медичного характеру, хоча і мають юридичний аспект, але за своєю суттю залишаються медичними заходами.
Застосування судом до неосудної людини примусових заходів медичного характеру можливе лише за доведеності вчинення нею суспільно небезпечного діяння, яке підпадає під ознаки діяння, виписаного в статті Особливої частини КК України. Такі заходи завжди застосовують до тих із зазначених осіб, які вчинили заборонені кримінальним законом діяння, що становлять значну суспільну небезпеку. Щодо самої особи, яка вчинила таке діяння, перебуваючи в стані неосудності, то вона за приписом кримінально процесуального закону вважається суспільно небезпечною.
Примусові заходи медичного характеру застосовуються з метою обов’язкового лікування таких осіб, запобігання вчиненню ними нових небезпечних діянь, пов’язаних із заподіянням істотної шкоди суспільним цінностям, іншим особам чи самим собі.