Лише інформація, отримана з дотриманням зазначених положень, може бути використана як доказ. Будь-які інші дії щодо прослуховування особи самі по собі можуть утворювати склад окремого кримінального правопорушення.
Іншим важливим питанням є зберігання та використання інформації, отриманої під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, зокрема прослуховування. Це питання врегульоване, передусім, ст. ст. 254, 255 та 257 КПК України.
До важливих положень належать такі:
- відомості про факт та методи проведення негласних слідчих (розшукових) дій, осіб, які їх проводять, а також інформація, отримана в результаті їх проведення, не підлягають розголошенню. Якщо протоколи про проведення негласних слідчих (розшукових) дій містять інформацію щодо приватного (особистого чи сімейного) життя інших осіб, захисник, а також інші особи, які мають право на ознайомлення з протоколами, попереджаються про кримінальну відповідальність за розголошення отриманої інформації щодо інших осіб;
- відомості, речі та документи, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які прокурор не визнає необхідними для подальшого проведення досудового розслідування, мають бути невідкладно знищені на підставі його рішення.
Якщо в результаті проведення негласної слідчої (розшукової) дії, як зазначено у ч. 1 ст. 257 КПК України, виявлено ознаки кримінального правопорушення, яке не розслідується у цьому кримінальному провадженні, то отримана інформація може бути використана в іншому кримінальному провадженні тільки на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора. Передання інформації, одержаної внаслідок проведення негласних слідчих (розшукових) дій, здійснюється тільки через прокурора.
Крім цього, за ч. 1 ст. 259 КПК України, якщо прокурор має намір використати під час судового розгляду як доказ інформацію, отриману внаслідок втручання у приватне спілкування, або певний її фрагмент, він зобов'язаний забезпечити збереження всієї інформації або доручити слідчому забезпечити збереження.
Таким чином, будь-який представник правоохоронних органів України, який використовує прослуховування в особистих цілях (зокрема, для стеження за третіми особами), має нести відповідальність згідно з чинним законодавством.
Для прикладу, прокуратурою м. Києва здійснювалося досудове розслідування за підозрою колишнього начальника 5-го відділу Управління оперативної служби ГУ МВС України в Київській області у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України. Слідством встановлено, що підполковник міліції 18 липня 2015 р. запропонував своєму знайомому послуги з негласного збору й обробки інформації на окремих громадян за грошову винагороду.
У перелік послуг, які пропонувалися цією особою, входило:
- зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж протягом трьох місяців (інформація за з'єднаннями з номерами мобільних операторів), за розцінками — від 600 доларів за один номер;
- прослуховування особистого спілкування за вказаним номером мобільного оператора — від 2 800 доларів на добу;
- аудіо-, відео-контроль особи — від 50 доларів на годину [17].
Цей приклад наочно показує злочинність таких дій, за які настає кримінальна відповідальність. Проте такі випадки, швидше, є частиною системних проблем, не вирішених в Україні, особливо за умови їхнього використання владними структурами.
Крім цього, неправомірним є зберігання матеріалів, які були отримані під час проведення слідчих (розшукових) дій та містили особисту та сімейну інформацію про особу (щодо її стилю життя, стосунків, особистих переконань), із метою подальшого їх оприлюднення чи тиску на відповідну особу, якщо ця інформація набуде публічного розголосу.
Великого значення для забезпечення охорони таємниці приватного життя набуває жорстке обмеження підстав і процедури проведення будь-яких процесуальних дій, ухвалення будь-яких процесуальних рішень, які можуть спричинити порушення цього особистого немайнового права, що охороняється Конституцією України.