У зв'язку з цим набуває актуальності питання дослідження змісту принципів верховенства права та законності в кримінальному судочинстві, визначення особливостей їх застосування, що сприятиме реалізації державних функцій охорони та захисту прав та інтересів особи, що залучається до кримінального провадження.
Згідно зі ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи [1].
За чинним Кримінальним процесуальним кодексом України, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду, щоб кожен, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності мірою своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК України) [2].
Питання про принципи процесуального права є одним із центральних у багатьох галузях права, як у вітчизняній, так і зарубіжній правовій науці. Так, серед досягнень юридичної науки в цьому напрямі варто виділити роботи таких відомих правників, як Ю. П. Аленін, М. І. Гошовський, І. В. Гловюк, Ю. М. Грошевий, М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, М. С. Строгович, В. Т. Маляренко, Т. І. Присяжнюк, а також учених-правників в інших галузях права О. А. Беляневич, Ю. В. Білоусова, О. М. Вінник, В. М. Дем'яка, О. В. Дзери, Л. Є. Зуєвої, Н. С. Кузнєцової, С. О. Короєда, О. П. Подцерковного, Д. М. Притики, В. С. Щербини тощо.
Термін «принцип» (лат. princeps — главенство, первоначало) набув багатьох значень. Разом із тим, перш за все, він сприймається та трактується як керівна ідея, первинна ідея якої-небудь теорії, вчення, основне правило діяльності [3, с. 28].
На думку В. Л. Синюкова, під принципами права розуміються основні, вихідні положення, ідеї права як специфічного соціального регулятора. Принципи права можна розглядати як найважливіші, ключові установки законодавця, що виражають юридичну політику держави в основних сферах суспільних відносин. Принципи права визначають устрій і механізм функціонування конкретних галузей та інститутів права [4, с. 66].
У найбільш загальному вигляді фахівці у галузі теорії права принципи права визначають як керівні засади (ідеї), які визначають зміст і спрямованість правового регулювання суспільних відносин. При цьому зазначається, що значення принципів права полягає у тому, що вони в стислому вигляді концентровано відображають найсуттєвіші риси права, є його квінтесенцією, «обличчям» [5, с. 27].
У теорії юридичної науки під принципами права розуміють загальнообов'язкові вихідні нормативно-юридичні положення, що відрізняються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю, визначають зміст правового регулювання і виступають критерієм правомірності поведінки і діяльності учасників урегульованих відносин. Принципи права по своїй сутності є узагальненим відображенням об'єктивних закономірностей розвитку суспільства, ідеологічною основою походження, утворення, становлення і функціонування правових явищ. Вони визначають нормотворчу і правозастосовчу діяльність, координують функціонування механізму правового регулювання, є критеріями оцінки правомірності (правової природи) рішень органів державної влади і дій громадян, формують правове мислення і правову культуру, зміцнюють систему права. Принципи права виникають за наявності відповідних об'єктивних умов, мають історичний характер або відображають результати раціонального, наукового осмислення закономірностей розвитку об'єктивної дійсності. Принципи права можна розглядати, як правові орієнтири суб'єктів права, зміст правових норм або їхніх груп, вимоги правового регулювання, правові цінності тощо. Принципи права у формально-юридичному аспекті знаходять висвітлення в нормах права, завдяки їхньому формулюванню в статтях нормативно-правових актів або деталізації в групі норм права [29, с. 134].