Досліджуючи проблему виконання вироків в частині конфіскації майна, Л. А. Гарбовський дає визначення поняття забезпечення конфіскації майна на стадіях кримінального процесу — це система дій та практичного застосування органами дізнання, досудового слідства і судом, передбачених нормативно-правовими актами, заходів і засобів із метою виявлення, арешту, опису, збереження та охорони майна, що підлягає конфіскації, а також подальшого використання результатів цих заходів у доказуванні причетності обвинуваченого до певної злочинної діяльності та зв'язку підданого арешту майна з цією діяльністю [2].
Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає поняття, які близькі до забезпечення прав та законних інтересів потерпілого, однак повною мірою не розкриває суті цієї діяльності: забезпечення позову — вживання заходів, які забезпечують реальність виконання судового або арбітражного рішення в разі задоволення позову; забезпечення виконання зобов'язань — у цивільному праві — спеціальні заходи майнового характеру, що спонукають сторони до точного і реального виконання зобов'язань — неустойка (штраф, пеня), застава, поручительство, банківська гарантія та ін. [3, с. 280-281].
На нашу думку, зазначені вище поняття не розкривають сутності та змісту забезпечення прав та законних інтересів потерпілого в кримінальному процесі, тому пропонується авторське бачення цього поняття, а саме: це комплекс заходів, спрямованих на створення умов для реального використання потерпілим своїх прав та законних інтересів, а також виявлення викрадених чи іншим способом відчужених у потерпілого матеріальних цінностей, коштів та іншого майна й організація його збереження до прийняття відповідних кримінальних процесуальних заходів.
Першим в історії правовим актом, який встановлює обов'язки держави у сфері захисту прав людини, був прийнятий англійським парламентом в 1679 році Закон «Про свободу людини». В основу цього Закону було закладено принцип недоторканості особи.
Створюючи свою незалежну державу, колоністи Північної Америки в 1776 р. проголосували за «Декларацію незалежності», а потім конституційний акт, за допомогою якого уряд визначає фундаментальні права та свободи своїх громадян — «Білль про права», який проголосив свободу слова, совісті, зборів, недоторканість особи. Ці документи були в історії першими актами, де мова уже йшла про права і свободи кожної людини. У 1787 р. на їх основі була розроблена і прийнята Конституція США. Філософську основу системи американської демократії склали ідеї англійського юриста Дж. Локка, який «опираючись на англійський досвід, вперше оприлюднює теорію держави і права, засновану на завжди наявних природних законах, однаково обов'язкових як для підданих, так і для правителів. Він один із перших обґрунтував положення про природні права людини, якими вважав право на життя, свободу і володіння майном» [4, с. 25].
Найбільш суперечливим є право володіння майном, це право лягло в основу становлення капіталістичного суспільства і держава зобов'язана оберігати це право від будь-якого посягання, в тому числі і за допомогою кримінального переслідування. До теперішнього часу ці принципи і ідеї відповідають сучасному розумінню прав і свобод — всі люди рівні, незалежні і мають права, які ніхто не може у них відібрати.
Вважається, що сучасна система захисту прав людини, у тому числі й потерпілих, бере початок із прийняття Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., що разом із Загальною декларацією прийнято називати Міжнародним Біллем про права людини. Подальший розвиток міжнародної системи захисту прав людини відзначений створенням європейських правозахисних механізмів. Рада Європи, Європейський Союз і організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) — це ті три організації, які намагаються встановити в усій Європі демократичну та економічну стабільність, без якої неможливий ефективний захист прав людини [6, с. 141].
На думку Т. Л. Сироїд, основним правовим фундаментом у сфері захисту прав потерпілих від злочину є Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою 1985 р. (далі — Декларація 1985 р.), резолюції і рекомендації, прийняті у межах ООН і європейських регіональних організацій [7, с. 152].
Метою зазначених нормативно-правових актів є забезпечення належного захисту прав жертв злочинів, гуманне поводження і недопустимість повторної віктимізації щодо них. У всьому світі Декларацію 1985 р. визнають як значне досягнення, своєрідну «Велику Хартію жертв». У цьому документі визначаються категорії осіб, які належать до жертв злочинів, закріплюється їх правовий статус, згідно з яким вони наділені широким спектром прав. Акцентується на формах відшкодування шкоди — реституції і компенсації.