Досліджуючи ці питання, варто акцентувати, що ця проблема періодично вникає в правозастосовчий практиці. Наприклад, у рішенні Конституційного Суду України (далі — КСУ) за № 10-рп/2012 від 18 квітня 2012 р. (справа № 1-13/2012) щодо конституційного звернення громадянина Кузьменка Віталія Борисовича щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 364 ККУ (справа щодо застосування кваліфікуючої ознаки «працівник правоохоронного органу» до працівника державної виконавчої служби) та офіційного тлумачення положень підпункту «д» абз. 2 п. 1 ст. 2 ЗУ «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» від 23.12.1993 р. № 3781-ХІІ з наступними змінами, що були внесені згідно з його положеннями у ч. 3 ст. 364 ККУ [43].
Проаналізувавши положення поточного законодавства КСУ дійшов висновку, що положення ч. 3 ст. 364 ККУ кодексу не поширюється на державних виконавців та інших працівників державної виконавчої служби.
Водночас варто зазначити, що цю проблему досі не вирішив законодавець, у жодному із законодавчих актів чітко не визначив, кого варто вважати «працівником правоохоронного органу», її також відмовився вирішувати і Конституційний Суд України, якій в ухвалі № 19-у/2014 від 05.02.2014 р. (справа № 2-23/2014) відмовив у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням громадянина Богуна Юрія Володимировича щодо офіційного тлумачення положень п. 1 ч. І ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», ч. 3 ст. 364 Кримінального кодексу України [44].
Обґрунтовуючи виказане, варто констатувати, що нині законодавець порівняно чітко формує правовий статус військовослужбовців, аніж працівників правоохоронних органів. З огляду на різні причини, мабуть, так і має бути. Але заслуговує на увагу те, що останнім часом в Україні створені і функціонують державні інституції, які за тими чи іншими ознаками підпадають під статус правоохоронного органу.
Розглядаючи правове положення «працівників правоохоронних органів», варто зазначити, що воно зумовлене певними особливостями, пов'язаними зі специфікою діяльності цієї категорії державних службовців. Їх діяльність має певні відмінності від діяльності державного службовця. Ці відмінності зумовлюються специфікою проходження державної служби в правоохоронних органах, як щодо проходження державної служби взагалі, так і щодо проходження державної служби у військових формуваннях, а зв'язку з цим варто зазначити, що в ст. 1 ЗУ «Про державну службу» [45] має бути зафіксовано положення про те, що державна служба в Україні — це публічна професійна діяльність фізичних осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті, правоохоронних органах і військових формуваннях щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.
Такий підхід до різновидів здійснення державної служби в державних інституціях зумовлюється тим, що «працівники правоохоронних органів», маючи певні обмеження в здійсненні закріплених в Основному Законі держави прав, свобод та законних інтересів, а також перебуваючи під час несіння служби в умовах постійного ризику для життя і здоров'я, повинні мати певний загальнодержавний правовий статус, який би чітко окреслював їх права, обов'язки, обмеження, відповідальність, соціальний і правовий захист, матеріальне забезпечення осіб, які є працівниками правоохоронних органів, членів їх сімей і близьких родичів.
Свого часу на цьому питанні у своїх дослідження акцентували таки науковці, як С. Гусаров, який зазначав, що актуальним залишається завдання визначення компетенції органів внутрішніх справ щодо реалізації правоохоронної функції. Вирішити цю проблему можна шляхом прийняття законів України «Про органи внутрішніх справ» та «Про систему правоохоронних органів України». В них, зокрема, варто надати перелік правоохоронних органів України, визначити поняття правоохоронної діяльності, принципи, мету та завдання в сфері правоохоронної діяльності; права та обов'язки правоохоронних органів, передбачити особливості взаємодії між правоохоронними органами, а також між державними правоохоронними органами з іншими недержавними органами і організаціями, які виконують правоохоронні функції [46, с. 74]. Про прийняття законодавчого акту, який би закріплював загальноправовий статус працівника правоохоронного органу в своїй науковий роботі, обґрунтовують М. Коваль та А. Перепелица [47, с. 113-114], М. Коваль у своїй науковій статті «Про необхідність визначення статусу працівника правоохоронного органу в України та його законодавчого закріплення» акцентує на необхідності прийняття законодавчого акту, який би закріплював «статус працівника правоохоронного органу» [48, с. 133], А. Янчук в своїй науковий роботі «Науково-нормативні підходи до визначення поняття «правоохоронні органи» в умовах їх реформування» зазначає, що відсутність Закону «Про правоохоронну діяльність, правоохоронні органи та правоохоронну службу в Україні» не дає змоги законодавчо закріпити ці дефініції, сформувати принципи, функції, завдання ознаки правоохоронних органів та визначити особливості цієї діяльності та проходження служби. Тому, на його думку, основними шляхами формування основ сучасного нормативноправового забезпечення реформування правоохоронної системи України є внесення відповідних змін до Конституції України та прийняття базового закону України «Про правоохоронну діяльність, правоохоронні органи та правоохоронну службу в Україні», який мав бути розроблений на базі Концепції реформування правоохоронних органів та внесений до Верховної Ради України Кабінетом Міністрів України і який би законодавчо закріпив такі дефініції, як «правоохоронні органи», «правоохоронна діяльність», «правоохоронна служба», «спеціальні служби», «функції правоохоронних органів» та інші поняття [49, с. 118].