Згадаймо фільм про «Тарас Шевченко»[4]. Ті кадри, де подається миколаївська «військова служба».
Людини нема. Нема навіть живої істоти, навіть тварини. В очах його «начальства» салдат є просто мертвий номер, автомат, бездушна одиниця, пішак, з яким можна робити все, що хочеш. Офіцер програвся в карти, на чомусь треба зірвати лють, — бий салдата в зуби, садови до карцеру, станови «под руже», аж доки він не впаде непритомний, — «своя рука владика».
Тим-то Микола Джеря без вагань проміняв солдатчину на тяжкі поневіряння безправного втікача: постановив тікати з товаришами світ-за-очі.
Розлука, бажання помсти, лють зацькованого звіря закипіли в душі кріпака: підпалив він панський хліб і втік од пана.
Молоді кріпаки, доведені до розпачу, часто кидали своїх панів і тікали далеко на південь, аж до турецьких земель.
У другій ВУФКІвській картині «Навздогін за долею»[5] («Дорогою ціною» М. Коцюбинського) ми подибуємо той самий мотив.
Старий темний селянин доносить панові на молодого парубка:
— Лихо з отим Остапом Мандрикою: бунтує всіх…
А ввесь «бунт» полягав у тому, що одного разу на косовиці Остап сказав, показуючи на скошену траву:
— Чого пишаєтеся, що стільки накосили? Не ваше ж… Про мене — хай би й погнило… Все-одно пан на гульбища переведе.
Оскаженів пан, почувши:
— Осавуле! Зараз же Мандрику сюди! Канчуків! Шкуру здеру! В рекрути!!
Єдиним порятунком була втеча. І Остап, як і Микола Джеря, тікає від пана з коханою дівчиною Соломією.
Після довгих поневірянь пощастило Миколі Джері стати на роботу до цукроварні. За тих часів на Україні вже існували такі зародки промисловости, примітивні підприємства, на яких у злиднях і темряві зростали перші кадри майбутнього фабрично-заводського пролетаріяту.
Дуже вдало змальовано в картині, жахливе знущання з робітників цукроварні: плата — три карбованці на місяць у бруд, злидні, сваволя «управителів» та їхніх посіпак і, як влучна деталь, таргани в їжі.
Одного разу бантиною придавило на смерть Миколиного товариша. «Управитель», скориставши з нагоди, відмовився заплатити зароблені небіжчиком гроші. І Микола останню сорочку віддав мертвому товаришеві.
Прекрасний епізод: він доводить, як. у жорстокій борні загартовувались серця, як зростало товариське почуття пригнічених людей.
Але й там, за сотні верстов од рідного села, нема втікачам спокою від панської руки: пан за всяку ціну хоче зловити злочинців. Пан приїхав на завод, і довелося Миколі з товаришами тікати аж до далекої Басарабії, а там і до Чорного моря. Там втікачі найнялися до рибальської артіли. Тут люди почувають себе вільними і в боротьбі зі стихією здобувають шматок хліба.
Важкий хліб, але кращий за панську неволю.
Згадаймо, що Остап Мандрика («Навздогін за долею») втік аж до циган, до турецьких земель. Не обдарований міцною волею, він, напевне, загинув. би, коли б сильна, дужа, самовіддана Соломія, вірний товариш і друг, не підтримувала й не допомагала б утікачеві за часів найбільшої небезпеки.
Соломія — цікавий тип міцної української жінки кріпацьких часів. Активність, здатність до боротьби, незвичайна витривалість — в цьому ми вбачаємо зародок майбутньої революційносте, упертого бунтарства, віри в перемогу. Соломія діє. Остап, кінець-кінцем, тільки йде за нею. Правда, що й Микола Джеря не є справжнім борцем. Але він сам, власними силами, намагається добути собі волю, сам шукає шляхів до кращого й легкого життя.
Не його вина, що панська рука сягає до самого Чорного моря. Пан Бжозовський посилає свого осавула зловити Миколу.
Мокрина, дочка рибальського отамана, хоче врятувати Миколу від панських пазурів.
Вона ховає його в очеретах, але даремно. Втікача спіймано. Закутого в кайдани, везуть Миколу до рідної Вербівки, де чекає його катування, а може й смерть.
Такий короткий зміст фільму.
Повість Нечуя-Левицького має зовсім інший кінець. Вона закінчується солоденькою ідилією: тихенька пасіка, примирення старого Миколи з життям, лагідність і спокій замість бунтарства, зваги, боротьби.
Сценарист і режисер зрозуміли, що таке переродження Миколи на старого пасічника пустило б у повітря і без того не дуже виразно виявлену соціяльно-бунтарську суть фільму.
Найелементарніші вимоги сучасної ідеологічної цінности фільму подекуди зовсім розходяться з «примиренчеськими» розв’язками класичного твору. Нашу кінематографію у класичних творах цікавить, здебільшого, потрібна нам тематика, гострота сюжету та історична цінність дуже важливих побутових дрібниць.
4
«Тарас Шевченко» — український радянський двосерійний німий фільм 1926 року про життя Тараса Шевченка. Режисер фільму — Петро Чардинін.