Микола Дашкієв
КРИШТАЛЕВІ ДОРОГИ
Фантастична повість
РОЗДІЛ І
ГОРІТИ, НЕ ЗГОРАЮЧИ
На околиці великого промислового міста, там, де від головної магістралі одгалужується неширока зелена вулиця, на березі річки стоїть величезний будинок. Своїм плескатим дахом з поручнями, круглими вікнами центральної вежі й високою радіощоглою на ній він нагадує лайнер, який зайшов далеко в глиб суходолу та й застряв на одному з пагорбків. Ця схожість ще посилюється вночі, коли на щоглі палахкотять червоні сигнальні ліхтарі, а в довколишню тишу з будинку просочується глухий потужний гуркіт. Видається, що ця споруда ось-ось зрушить з місця і попливе. А коли з її вікон враз вихопиться сліпуче фіалкове сяйво, картина стає просто феєричною: немов перед грозою, тріпочуть листям крислаті каштани: полохливо блимають вікнами і ніби аж припадають до землі сусідні будиночки; райдужними діамантами виблискують піщинки та скельця на дорозі. А за межами світла залягає абсолютно чорна оксамитова запона.
Якщо зайти до тієї споруди — побачиш тільки шалене вирування вогню. Полум’я бурхає, поглинаючи все довкола. Стіни й підлога величезного приміщення видаються розжареними до білого. А посеред залу освітленість аж набирає пружності й густини. Фіалкове, жовте, червоне, чорне зливаються воєдино; перебігають якісь тіні, ворушиться щось темне, але що саме — не добереш. Темні окуляри теж не дуже зарадять, — надто великі контрасти яскравості предметів, — проте дещо можна буде розрізнити.
Насамперед у око впаде гігантська, схожа на спрута злагода, яка своїми волохатими товстими кінцівками тримає розжарений диск, що яскравіший за сонце. Біля неї — дві чудернацькі постаті. Закуті в дзеркальну металеву броню, потворні й незграбні, вони дуже скидаються на роботів, якими їх малюють у фантастичних романах. Але ні, це люди: до панцирів припасовано балони з киснем, який роботам ні до чого. А справжній механічний помічник, — достоту схожий на велетенського цвіркуна дистанційний маніпулятор, — стоїть осторонь, не ввімкнений. Мабуть, експеримент надто важливий, щоб покластися на механізми.
Звичайно ж, скафандри вищого термічного захисту обладнано автономними радіостанціями, але тут, поруч К-генератора та шалених вихорів розжареної плазми, всі діапазони забито “білим шумом”. А звуки голосу тонуть у ревінні полум’я, немов піщинки в бурхливому потоці. Не дивно, що дослідники перемовляються на мигах. І хоч які скупі ці жести, з них одразу ж можна зрозуміти, експеримент іде не так як слід і налагодити його не вдається.
Ось один із дослідників роздратовано махнув рукою: кінчай, мовляв! Другий попрямував до розподільного щита, вимкнув рубильник. Вмить припинилося гудіння. Згасло нестерпне сяйво. Тьмяно, тихо, порожньо стало у величезному залі. Тільки під генератором усе ще палахкотів розпечений диск.
Перехід від яскравості й шуму до відносної темряви й тиші засліпив і заглушив дослідників. Та й тривале перебування у важенних скафандрах давалося взнаки. Не промовивши й слова один до одного, вони скинули обладунки, попрямували до крісел у кутку лабораторії. Довго сиділи там, відпочиваючи, — старіший навіть задрімав. І раптом підхопився злякано:
— Сергію Михайловичу, вмикати охолодження? Ми ж прогавимо точку Латишева!
— Байдуже! — сухо відповів молодший. — Що нам отой п’єзотермічний коефіцієнт, коли кристамуліт має теплопровідність металу?! — Він попростував до генератора, узяв кліщами все ще червоний від жару диск завбільшки з перепічку, занурив його у воду. Засичала пара, заклубочіли білі хмарки та й розвіялися враз. А диск од цієї купелі набув зеленкувато-сірої напівпрозорості, став виблискувати, наче після ретельного полірування. — Ось так воно, Петре Івановичу. Звелися нанівець три тижні праці!
— Але ж, Сергію Михайловичу, ваш кристамуліт витримує майже п’ять тисяч градусів!
— Мало радості з цього… Ну, гаразд, Петре Івановичу. Перепрошую, що затримав вас. Рушайте додому.
— Та треба ж дати лад у лабораторії, Сергію Михайловичу.
— Ідіть, ідіть, я сам.
Лаборант не опирався, пішов. Та гріх було б його й затримувати: од дев’ятої ранку до десятої вечора і юнакові важкувато, а коли людині ось-ось на пенсію — кожна зайва хвилина праці стає обтяжливою. І все ж прикро на душі. Думається, що коли б лаборантом був хтось енергійніший і молодший — не довелося б чекати завтрашнього дня, аби ще раз пошукати причини, чому ж не вдався дослід, що так успішно почався.