Наприкінці другого тижня переговорів з концерном Катрін примчала додому радісна й збуджена. Вона заявила, що майже всі справи уладнано: в понеділок збереться рада директорів компанії, яка й визначить остаточну ціну за патент. А коли так — треба добряче відсвяткувати це приємне повідомлення: скажімо, гайнути геть з Пітсбурга та й влаштувати пікнік на лоні природи.
Вони хутенько зібрались і поїхали. Довго шукали безлюдний пляж на березі Огайо, та тільки де його знайдеш у п’ятницю надвечір, коли задуха вигнала з міст усіх, хто здатний пересуватися. Кінець кінцем знайшли мальовничу галявинку, де народу було не дуже багато.
Курт і Катрін напинали намет під деревом на березі річки, коли раптом пролунав постріл, а за ним другий. Вони не звернули б на ці звуки ніякої уваги, бо в благословенній Америці кожен може купити навіть гармату. Але водночас хтось зойкнув, а люди з галявинки сипнули врозтіч.
Курт рвучко обернувся, все ще не розуміючи, в чому справа. Він побачив: за кілька кроків від нього лежить заюшена кров’ю жінка; трошки далі, похитуючись, іде дівчина в купальнику, вона затулила обличчя руками, і з-під її пальців цебенить щось червоне; а товстуха, що сиділа на містку край води, незграбним мішком повалилася на мокрий пісок. Крик, зойки, стогін. І десь далеко-далеко за ними — сухе ляскання пострілів.
— Катрін треба… — Курт підскочив до дружини, щоб затулити її собою, потягти в рятівні кущі. Але було вже пізно: Катрін лежала, підібгавши під себе руки, уткнувшись головою в нейлонову стінку намету. По червоній сукні, такій яскравій у променях призахідного сонця, повільно розповзалася темна пляма.
Курт підхопив її на руки, торсав, щось кричав до неї, але вона не видала й звуку. Він навіщось поніс Катрін до річки, потім схаменувся, звернув до машини. Постріли ще лунали, але його свідомість нехтувала ними, як не могла ще й осмислити того, що сталося. І тільки аж коли до нього в кущах підбігли люди і хтось сказав: “Убита. Наповал”, — він зрозумів: Катрін умерла.
Убивцю схопили зразу ж. То був миршавий хлопчина років двадцятьох завстаршки, клерк одного з філіалів “Пітсбург флейт гласс К°”. Не божевільний, не п’яний, не “хіппі”. На запитання всюдисущих репортерів, які вмить злетілися, мов мухи на мед, з яких спонукань він забив двох і важко поранив трьох жінок, злочинець байдуже відповів, що вже давно збирався вкоротити собі віку, а тому, що він розчарувався в житті через нещасливе кохання, то й вирішив потягти за собою на той світ якнайбільше представниць підлої статі.
Надто гострого розпачу Курт не відчував. Його кохання до Катрін не було надміру палким, а короткочасність їхнього шлюбного життя ще не зміцнила почуття прихильності до дружини, ще не зробила її єдиною і незамінною. Навіть на цвинтарі він не плакав, а тільки зітхав та сопів, втупивши погляд у землю.
І тільки повернувшись додому, в свою затишну світлу квартиру, Курт відчув таку нестерпну тоскність, такий душевний біль, що зрозумів: треба негайно виїжджати звідси. Куди завгодно, тільки аби якнайшвидше. Тут можна збожеволіти від спогадів.
Він почав збирати речі. Жужмом запихав у чемодани все те, що так дбайливо порозкладала на поличках шаф Катрін.
Замислився: а куди ж дівати її одяг? Не було в неї ні рідних, ні близьких — навіть віддати нікому. А уявити, що якась чужа неохайна жінка вдягатиме оці легесенькі сукні, що й досі зберігають тепло тіла Катрін…
Ні, хай краще згорять і розвіються димом! На згадку про неї він лишить одну-єдину фотографію. Хоча б оцю.
Курт узяв у руки велику шагреневу папку, в якій зберігався найкращий портрет Катрін. Тут вона була справді як жива: фотограф зумів спіймати мить лукавого торжества дуже привабливої жінки. Що радувало її? Кому призначалася оця посмішка?
Він витяг портрет з пазів, щоб подивитися на дату знімка. Але увагу його привернуло інше: під цією фотографією було сховано ще кілька менших.
Довго, сумовито дивився на них Курт. Катрін і Альошин.
Незмінно вдвох. Цілуються, обіймаються, чаркуються келихами…
Так ось про яке розтоптане кохання говорила вона!
Що ж, мабуть, і справді слід було б їй скоритися велінню серця і не повертатися по примарний мільйон до країни, де кожен у першу-ліпшу мить готовий убити іншого і бути вбитим.
РОЗДІЛ ХХV
ЗА ВСЕ ЗОЛОТО СВІТУ…
Немає в Америці людей спритніших, настирливіших і безсоромніших, аніж газетярі, їм все одно, що сталося — чи стихійне лихо національного масштабу, чи водевільна пригода розбещеної кінозірки, чи звіряче вбивство, — аби тільки матеріал справив сенсацію. Якщо баєчки про успіхи парапсихології мають хоча б скількись тверезе підґрунтя, американських газетярів слід визнати природженими телепатами: вони з’являються на місце злочину або якоїсь там скандальної події раніше за швидку допомогу, поліцію та всіх інших зацікавлених осіб; вони володіють надприродним нюхом на пікантне і обов’язково розворушать те, що людина намагається приховати; вони не відчепляться, аж доки не простежать ланцюжків подій до першоджерел… але знову ж, тільки в тому разі, коли розкопане ними буде сенсаційним.