В першу мить видалося: може, генератор розладнався, і кварковий промінь сфокусувався нижче, ніж треба. Але ні — фокусування було досконале, частота імпульсів змінювалася плавно, температурний режим дотримувався точно. Дві години проморочився Альошин удвох з лаборантом, намагаючись докопатися, в чому ж криється причина невдачі, та все марно. І ось тепер перед ним жалюгідний результат тритижневої праці — важкий зеленкувато-сірий диск з вогнетриву, який не годиться навіть для виготовлення лабораторних тиглів, бо коштуватимуть вони дорожче за платинові.
Ще і ще відтворює думкою Сергій Альошин весь перебіг досліду, починаючи з виготовлення “листкового пирога”. Переглядає контрольні стрічки апаратури вакуумного напилення та бланки заключного структурного аналізу шаруватого вогнетриву. Все гаразд, усе в межах норми. То в чому ж річ?
Відповіді на це запитання немає. Кристамулітовий диск мовчить, приховуючи таємницю свого народження. Він значно важчий, аніж видається на перший погляд: надзвичайно твердий — 11 балів за шкалою Мо-оса, прокреслює риску на поверхні алмазу; пружний, стійкий щодо вібрації. Все це непогано. Але, набувши якостей кращих гатунків спеціальної сталі, він запозичив у неї і властивість легко передавати тепло, — та ще й у розжареному стані, коли мав би стати захистом від високої температури. Які ж зміни відбулися в структурі обох модифікацій кристамуліту?
І знову Сергій береться за дослідження одержаного вогнетриву. І знову знизує плечима: складається враження, що кожен шар кристамуліту-Б наче потонув у сусідньому шарі тугоплавкого кристамуліту-А. Як це могло статися при температурі всього лише три тисячі градусів?!
Автоматичний ультразвуковий інтроскоп шар за шаром пронизував своїм променем усю товщину диска, і хоч би цяточка з’явилася на екрані — однорідність мінералу дивовижно висока. Однак це у центрі диска, в зоні максимальної потужності кваркового променя. А скраю?
І ось тут Альошин насторожився: на екрані інтроскопа один по одному почали виникати дедалі більші круги з незмінними чотирма круглими дірочками близько середини.
Що це — химерний утвір теплового руху, ілюстрація до твердження, що згідно з теорією ймовірності атоми — один раз на сто мільярдів років! — можуть випадково згрупуватися в який завгодно предмет?.. Ні, дурниці. Кожне явище має причину і може бути пояснене.
Промінь інтроскопа фокусувався на все більшій і більшій відстані від поверхні диска, і на кожному кадрі обов’язково вимальовувався отой клятий круг з дірочками. Він щось нагадує, але ніяк не пригадаєш, що саме. Мікрометр показує: його діаметр становить дванадцять міліметрів, діаметр кожної дірочки — два. То що ж це таке?
І раптом Альошин зареготав, ляснувши себе по лобі. Гудзик, ось воно що! Звичайний гудзик!
Але він враз урвав сміх, насупився. Гаразд, хай гудзик. Але як ця річ потрапила у кристамулітовий диск?.. Гм, звісно як: короткозорий і неуважний Петро Іванович, лаштуючи підґрунтя для напилення кристамулітових шарів, лишив у вакуумній камері ґудзик з рукава свого піджака? Так, так, — Сергій навіть не торкався диска, аж доки не закінчився весь технологічний цикл. То, може, саме цей нещасний гудзик і послужив каталізатором якогось незнаного процесу, що спричинив невдачу всього досліду?
Навряд чи це припущення мало смисл, — пластмасовий ґудзик, звичайно ж, миттєво згорів, та й квит. Але коли болісно дошукуєшся невідомих і небажаних причин якогось явища — мимохіть хапаєшся за перше, що спадає на думку. А тут ще принагідно згадалося, як Петро Іванович колись ненароком упустив у тигель з розплавленим кристамулітом свої окуляри, і довелося повторювати експеримент спочатку; як нещодавно він переплутав рецептури шихти; як мало не викликав аварії К-генератора, забувши ввімкнути охолодження випромінювача…