Выбрать главу

Доктор Гешке вже наближався до своєї вілли, коли раптом помітив, що до жінки, яка швидким кроком ішла поперед нього вузьким напівтемним провулком, підскочили два здоровенні гевали, схопили її за руки, потягли в скверик, до берега Огайо. Жінка не пручалася і навіть не зойкнула, — мабуть, з переляку їй одібрало мову. Певно, саме ця обставина й штовхнула доктора Гешке на нерозсудливий крок: забувши поради колег не встрявати в чужі справи, він погнався за мерзотниками, щоб всипати їм як слід.

Його спіткала дивна несподіванка. Тільки-но він забіг до скверика, як побачив: один з нападників качається по землі, скорчений від болю, другий, тручи руками очі, чимдужче втікає алеєю, а жінка, — та, яку він вважав наполоханою вкрай, — вихопила з сумочки пістолет і сказала спокійно, жорстко:

— Стій!.. Руки вгору!

Знизавши плечима, він виконав наказ. Тільки сказав:

— Дивний спосіб дякувати тому, хто поспішає вам на допомогу.

— На допомогу?! — пхикнула вона. — А втім, гаразд. Видно, що ви чужинець. Опустіть руки, але не наближайтесь до мене, бо й вам буде те, що цим шмаркачам… Куди прямуєте?

— На Грюн-стріт.

— Нам по дорозі. Ходімте.

Якийсь час ішли мовчки. Курт нишком поглядав на хоробру американку. Не витримав:

— Скажіть, прошу, ви… ви агент ФБР?

— Звідки таке припущення?.. А, розумію: ви ж чужинець!.. Ні, не агент ФБР: там надто багато вимагають і надто мало платять. Я просто звичайна американка другої половини двадцятого століття. Курси джіу-джитсу, ампули сльозоточивого газу та надійний пістолет — ось що потрібно кожній з нас, щоб постояти за себе… А вам раджу: не поспішайте помирати за інших!

— Навіть якщо йдеться про таку чарівну особу, як ви?

— О, — засміялася вона, — ви вже починаєте говорити компліменти! То заплачу вам щирою порадою: десятою дорогою обминайте насамперед так званих “чарівних осіб”! Вони завжди зуміють викрутитися, а ви станете калікою, а то й із життям розпрощаєтесь. А втім… — вона простягла руку, помацала тугий Куртів біцепс. — А втім, мене захищати — дозволяю!.. Ви давно з Європи?

— Майже рік.

— Німець?

— Так.

— Мені подобаються німці. Правда, вони твердолобі й вайлуваті, зате порядні.

— Сприйняти це як комплімент? — досить кисло всміхнувся доктор Гешке.

— Ні, просто як констатацію факту… Ви поспішаєте додому?

— М-м-м… Ні! — Курт сам не знав, чому сказав неправду.

— В такому разі дозволяю запросити мене в будь-який затишний ресторанчик. Я страшенно хочу їсти. Ви ж також ще не вечеряли?

— Так. Тобто ні… Ну, гаразд, ходімте.

— О, — сказала жінка насмішкувато, — скидається, ніби ви заради мене зважилися на велику жертву!

— Та ні, чому ж… — Курт зніяковів. — Просто я не припускав, що… Адже ми навіть не знайомі!

— Впізнаю допотопну німецьку статечність!.. Ну, то познайомимось: Катрін!

— Курт Гешке.

— А ресторанчик — он за отим рогом. Командуйте, Курт! Люблю скорятися дужим мужчинам!

Чи справді вона любила скорятися — невідомо. А от доктор Гешке таки скорився, всупереч самому собі: він обминав ресторани, уникав випадкових знайомств, суворо дотримувався режиму дня, пив дуже мало і лише коли-не-коли. Зараз його наче підмінили. Курт зацікавився енергійною американкою, гострою на язик і рішучою в діях. Якось незручно було сказати, що він лягає спати точно о дванадцятій, що на ніч ніколи не п’є… і що в Західному Берліні в нього є наречена, яка суворо застерегла його проти ресторанних рандеву з чужими жінками.

— Ходімте, Катрін. Тільки командувати доведеться вам, бо я не знаю ваших звичок та уподобань.

Ресторанчик був невеликий і затишний, майже пустельний, — за столиком сиділи кілька молодих пар, та в кутку куняв над кухлем пива неохайно вдягнений підстаркуватий чолов’яга. Назустріч новим відвідувачам вибіг сам хазяїн, заметушився, посадовив на кращі місця. Схилився у поклоні, чекаючи на замовлення.