Виникали ще десятки інших проектів використання “резонанс-ефекту” в будівництві, силікатній промисловості, в галузі кам’яного литва, але то вже були дрібниці.
Тільки про одне уникав думати доктор Гешке — про те, що його тунелепрокладач можна дуже легко перетворити на “підземний танк”, а резонансне випромінювання розглядати насамперед як “проміння смерті”. Він не хотів роздумів на цю тему, бо інакше був би змушений дійти непохитного переконання про необхідність перекреслити й забути зроблене відкриття.
А втім, проекти все ще так і лишалися проектами, Курт ще виношував їх у голові, не наважуючись навіть на перші ескізи чи хоч більш-менш серйозні обчислення. Він зволікав, ніби сподіваючись появи грошовитої і рішучої людини, яка підтримала б його дерзновенні замисли всіма можливими засобами, але не робив нічого, аби такого натхненника й спільника відшукати.
В ці дні нестерпно задушного пітсбурзького літа, коли із смердючого, розжареного міста пороз’їжджалися геть усі, хто міг, Курт був страшенно самотній. Розпрощавшись із шикарною віллою на Грюн-стріт, він підшукав собі непогану і не дуже дорогу квартиру в тому ж районі, обладнав її досконалим апаратом для кондиціювання повітря і відсиджувався в ній сам один з ранку до вечора, аж доки наставав час вирушати на прогулянку.
Як не дивно, а його й досі ніхто ні разу не зачепив. Може, тому, що він мав пудові кулаки та волячу шию. Може, через скромне вбрання. А скоріше за все, його просто вважали за безробітного або за божевільного: отак швендяти темними провулками міста вночі здатний хіба той, у кого не сповна розуму або кому немає чого втрачати.
Нудно було Куртові, тоскно. Він уже часом починав думати: а чи не повернутися додому, в Західний Берлін? Ставало ясно, що у Сполучених Штатах щастя не знайдеш. Надто незатишно тут чужинцеві. Проте і вдома не мед. Мати писала, що Отто Фрейгофер офіційно визнав своє банкрутство і на цьому скінчив кар’єру промисловця. Концерн “Сен-Гобен” безжально розчавлює інших фабрикантів скла, прагнучи повної монополії. В Західному Берліні розростається безробіття; бешкетує і бунтує молодь; розвелася сила-силенна гангстерів та шахраїв усякої масті. В кожному листі мати вихваляла Лізхен і натякала, що завдяки передбачливості старого Фрейгофера Куртова наречена має досить непоганий посаг готівкою. Але оці прозорі натяки тільки дратували його, і він дедалі частіше думав про Катрін.
Курт шукав зустрічі з нею, пробував дізнатися, де ж вона є. Проте цього чи не знав ніхто, чи не хотіли говорити. Зараз немає, коли буде — невідомо.
Під час своїх прогулянок Курт обов’язково проходив тим сквериком, де познайомився з Катрін. Тепер, коли минуле вже подаленіло, ота зустріч дедалі дужче видавалася романтичною і навіть визначеною наперед велінням долі. Та й Катрін набувала в його уяві вже не конкретних, а узагальнених рис, стаючи чимось середнім між самою собою і зеленоокою росіянкою Закатовою. Це свідчило, що Курт поступово призвичаювався до думки побачити свою майбутню дружину значно гострішою і небезпечнішою, аніж хотілося б; від напівсприйняття Катрін він переходив до мрій про неї.
Як і слід було сподіватися, вона з’явилася сама, — без попередження, пізно ввечері. Коли Курт відчинив двері перед нею, вона почепилася йому на шию, обцілувала і зажадала “хліба й видовищ”.
Курт був збентежений: він не сподівався на гостей, тому і в квартирі в нього був лише сякий-такий порядок, а на закуску міг дати лише консерви. Але Катрін заявила, що вона, як завжди, голодна, немов сто вовків; хоче пити, як верблюд після тижневої подорожі Сахарою; сто літ не чула хорошої музики; скучила за компліментами, — отож, щойно приїхавши в Пітсбург, подалася не додому, де нічого цього немає, а до Курта, бо тільки він один і вартий уваги в цьому огидному місті.
Курт мовчки кліпав очима та посміхався тією безглуздою розгубленою посмішкою, якої сам не терпів. Йому було приємно бачити Катрін, чути її голос, вдихати запах знайомих парфумів. Проте висловити цих почуттів він не вмів, та й побоювався зруйнувати невимушеність зустрічі якою-небудь кострубатою, невлучною фразою.
Але з першою ж чаркою його полохлива хлоп’яча невпевненість почала поступово розвіюватися; він сам собі видавався вже не незграбним вайлом з широкою пикою і невиразними очима, а вартим уваги мужчиною середніх літ, у розквіті сили. Врода потрібна жінкам, це їхня зброя в боротьбі за життя. Мужчині досить бути дужим, наполегливим і працьовитим. Кожен прагне того, чого йому не вистачає, отож і щастя в житті можна відшукати лише поєднанням двох протилежних якостей. А сьогоднішній візит Катрін дуже красномовний: могла податися куди завгодно, але прийшла до нього.