Так, я за три роки війни справді взнав Фріца Бітнера більше, аніж за двадцять літ спільної праці в “Карл-Цейс-штіфтунг”. І зразу зрозумів, чого це він так цінує отой уламок скла. Мабуть, воно було надто коштовним, надто секретним! І щоб заволодіти цим секретом, Фріц не зупинився навіть перед убивством людини!
Все аж закипіло в мені, але я промовчав. І мовчав аж доти, доки Фріц Бітнер слизнув за бруствер окопу та поплазував до нейтральної зони. А тоді… Тоді наказав ввімкнути прожектор… і стріляти. Його зрізали першою ж чергою.
Старий замовк, гарячково припалив сигару, заплющив очі. Він весь тремтів.
— Заспокойся, батьку… — неголосно сказав Курт. — Собаці — собача смерть!
Рудольф Гешке здригнувся, прошепотів:
— А чи смерть?.. Коли настав ранок, трупа на нейтральній зоні вже не було… А нещодавно я почув по радіо повідомлення: після двадцяти п’яти років ув’язнення за вбивство американського офіцера на волю випущено якогось Фріца Бітнера.
— Та-а-ак… Розумію… — Куртові було моторошно.
РОЗДІЛ V
РОМАНТИКА ПРОЗИ
Наступного ранку директор викликав Альошина знову. Сергій пішов до нього у войовничому настрої, готовий дати останній бій, після якого лишиться хіба подати заяву про звільнення за власним бажанням. Однак цього разу обійшлося без скандалу. Настрій у професора Хмари був не ліпший учорашнього, але старий не зривався на крик, а поводився з офіційною сухістю.
Він зажадав якнайдетальнішого звіту про хід досліджень, пильно вислухав, висловив кілька зауважень і аж тоді сказав:
— Гаразд, Сергію Михайловичу, ви таки викрутили своє. Ідіть до відділу кадрів по інженера-лаборанта. За рознарядкою міністерства нам додатково дають ще п’ять випускників Політехнічного інституту. їхні документи вже надіслано. Вибирайте кого завгодно, аби потім не нарікали.
— Дякую, Романе Гнатовичу, — сказав Сергій, підводячись. — Піду негайно.
— Постривайте… — професор підбіг до нього, знизу вгору зазирнув йому в очі. Сказав, ледве стримуючи злість: — Ну, тепер ваша душенька спокійна? То скажіть мені хоч приблизно: коли буде вогнетрив?
Альошин замість відповіді знизав плечима.
— Не знаєте!.. — професор розчаровано махнув рукою, подріботів до свого місця, сів. — Сядьте-но, Сергію Михайловичу, поговоримо одверто… Знаю, ви мене не любите. Але це — взаємно. Мене до шаленства доводить ваша байдужість!
— Яка байдужість? — спокійно перепитав Сергій, сідаючи.
— Звичайна. Міщанська, даруйте на слові! Я часом аж за голову хапаюсь, дивлячись на вас, нинішню молодь: де ваші світлі мрії, де ваші дерзновенні поривання?! Джинси, гітара, твіст і кафе “Бригантина” — “романтика”! А праця — неминуче зло. Від дев’ятої ранку до шостої вечора. Та й квит!
— Ой, Романе Гнатовичу, — засміявся Сергій, — якої ж ви хибної думки про нашу молодь! Хіба галіфе, гармошка, фокстрот і непманівська “забігайлівка” часів вашої юності були кращі?
— Ми стояли вище над усе це. У нас виключали з комсомолу навіть за фарбовані губи та за галстук на шиї, не кажучи вже про відвідини “забігайлівок”! Ми не мали часу на гульню; ми працювали й училися, не знаючи ні сну, ні спочинку, бо взяли долю своєї країни на власні плечі і не могли сподіватися на будь-чию допомогу!
— Скільки було вас, перших хоробрих, що так самовіддано почали будувати комунізм?
— Десятки тисяч! Сотні тисяч!.. Весь комсомол!
— А нас, нинішніх, — мільйони. Теж весь комсомол!.. На плечі коленого зокрема тепер припадає менший вантаж, отож можна подбати і про відпочинок. Не про гульню, а саме про відпочинок, бо на форсованому режимі навіть машина довго не витримає. А нам треба жити та жити, бо — даруйте, але говоритиму щиро! — турботу про долю нашої держави вже беремо на себе ми.
Чи у цих Сергієвих словах професорові Хмарі почувся якийсь натяк, чи, може, вони були співзвучні його власним тривожним думкам, але старий знову підхопився, забігав по кабінету.
— Яка прозовість! Який раціоналізм!.. “Машина не витримає!” Та що там машина проти людини!.. Чи знаєте ви, як працювали під час війни?! Я, генерал-майор інженерно-технічної служби, щодня по вісімнадцять годин не відходив від скловарної печі, бо не було кому змінити мене, а фронт вимагав оптичних прицілів, біноклів, стереотруб!.. Скловарна піч витримала вісім місяців такої надінтенсивної праці. Я — втричі довше.
— Але ж, Романе Гнатовичу, зараз не війна…
— А коли б ми не навчилися варити оптичне скло ще до війни? О, дорого дісталося нам оте вміння — і в прямому, і в переносному значенні цього слова! Десять тисяч золотих карбованців довелося віддати фірмі “Карл-Цейс-штіфтунг” за навчання двох радянських інженерів. А інженери ті — я і небіжчик Чоботарьов — приїхали туди, анітрохи не знаючи німецької мови… Ви гадаєте, на це зважили? Аж ніяк! Джеркочуть по-своєму та й квит: розумієш чи не розумієш — справа твоя… Ми з Чоботарьовим тоді спали по дві—три години на добу, та й то, схилившись головою на підручники. Бачили: нам не тільки не йдуть назустріч, а, навпаки, приховують щонайдрібніші секрети. Одного з інженерів я просто зненавидів, — був такий собі дрібний мерзотник Рудольф Гешке, мій головний консультант. Жодного разу він не застеріг мене від помилки, ні разу з власної ініціативи не показав нічого вартого уваги — тільки нудно й методично торочив про загальновідоме та сяк-так відповідав на запитання. Зате ця педантична гнида, виконуючи наказ адміністрації, не відходила від мене ні на крок, щоб я, боронь боже, не зазирнув куди не слід. І коли б не його помічник Фріц Бітнер, — чудесний хлопчина, комуніст, — навряд чи я навчився б варити оптичне скло… Ось так, Сергію Михайловичу! Вогнетрив для космічних ракет нашій країні в сто крат потрібніший, аніж оптичне скло сорок років тому. То скажіть: чи маю я право вимагати від вас, молодих, бодай третину того, що вимагав від самого себе?
— Та звичайно ж, Романе Гнатовичу!.. — Сергій був збентежений щирим запалом професора. — Тільки, мабуть, ви не враховуєте, що… Що зараз інший час, інші люди.
— От-от! — жваво підхопив старий. — Пам’ятаю, з якою зневажливою вищістю ви вчора виправили мене: мовляв, не наказ, а завдання! І подумали при цьому, звісно: “Солдафон! Звик наказувати!” Чи не так?
— Так, Романе Гнатовичу.
— Гм… Прикро чути, але сказано в очі!.. То скажу вам теж правду: я звик не наказувати, а скорятися наказам. Наказам партії та Вітчизни. Вони для мене священні. Прошу повірити, кажу це вам не для красного слівця.
— Та хто ж вам не вірить, Романе Гнатовичу!.. Але… Ой, та як ви не розумієте, що…
Сергій затнувся. Потрібна була чітка, лаконічна фраза, яка вмістила б у собі точну характеристику покоління, що заступає на зміну ветеранам, а замість неї на язик просилися виправдання та запевнення.
— Гаразд, Сергію Михайловичу. Ідіть.
Весь день було неприємно Сергієві Альошину після тієї розмови. Звичайно, він тепер набагато краще розумів професора Хмару і вже не закидав йому солдафонства. Але протиставлення молоді двох різних епох ображало й дратувало. Старим завжди видається, що навіть цукор у дні їхньої молодості був солодший!.. Хай справді двом радянським інженерам під час навчання в “Карл-Цейс-штіфтунг” доводилося спати по дві—три години на добу. Але ж це тільки тому, що вони половину часу витрачали на вивчення мови! Сергій Альошин, скажімо, вільно володіє німецькою, англійською, французькою; виходить, йому вистачило б працювати звичайний робочий день. Професор Хмара не сказав, що, виїжджаючи на навчання до Німеччини, він тільки номінально звався інженером, бо мав хіба що рівень знань пересічного німецького техніка. А Сергій Альошин, скажімо, готуючи кандидатську дисертацію, був мимохіть змушений досконало засвоїти найновітніші досягнення науки в своїй галузі. То виходить, для подальшого просування вперед йому вистачить працювати ще вдвічі менше, тобто чотири години на добу?.. А він працює по дванадцять, а то й по п’ятнадцять; джинсів не носить, гітари не має, твісту не танцює, до ресторанів не зазирає… і все одно мусить вислухувати обвинувачення в байдужості, — та ще й “міщанській”! — у відсутності світлих мрій та дерзновенних прагнень!