Хороші, милі хлопці! їх не можна назвати наївними, бо вони чудово розрізняють межу між реальним і гіпотетичним, вільно оперуючи термінами, які ще зовсім недавно були таємничими навіть для учених. Приємно, що в їхніх міркуваннях не проступає черствий практицизм, а душі не роз’їдає скепсис. Вони просто тверезі мрійники, переконані у всемогутності людського розуму і здійсненності власних сподівань.
І раптом Сергій насторожився: студент почав говорити про фантастичний випромінювач, який міг би на відстані руйнувати міжатомні зв’язки у твердих тілах. Мовляв, кожен предмет, якщо поглянути на нього при величезному збільшенні, — ніщо інше як порожнеча, в якій на безмежно далеких відстанях розташовані атоми. Тільки безперервний обмін гравітонами між ними підтримує цілісність і непроникливість тіла. Отже, якщо створити навіть не дуже потужний гравітонний випромінювач і настроїти його в резонанс із орбітальним рухом гравітонів, сили міжатомної взаємодії можна буде звести до нуля. А це значить, що в зоні дії випромінювача аркуш звичайного паперу розріже найміцнішу сталь, струмінь повітря проб’є тунель крізь гранітну скелю, і навіть воскової форми вистачить, щоб виштампувати яку завгодно деталь з першого-ліпшого матеріалу. І все це стане можливим через те, що для кожної речовини є своя власна, цілком певно визначена, резонансна частота сил взаємодії.
“Розумний з біса хлопець! — подумав Сергій. — Якщо крім буйної уяви він має ще й наполегливість та цілеспрямованість — далеко піде!”
Висловлена студентом гіпотеза була, звичайно ж, всього лиш юнацьким маренням про далеке і недосяжне, але в ній проступала гідна уваги думка про резонанс. Щоб зруйнувати сили міжатомної взаємодії, треба докласти величезну кількість енергії; в цьому переконується кожен, кому доводилося чиргикати напилком по стальній деталі. Але і найміцніший стальний міст може обрушитися тільки через те, що по ньому йде в ногу колона солдат. Резонанс! З ним жарти погані: щонайслабкіші періодичні коливання за певних умов наростають необмежено, набувають руйнівної сили.
Те, що спостерігав Сергій у своїй лабораторії, цілком можливо, мало в своїй основі явище резонансного типу. Якщо не це, то чим іншим поясниш факт, що пластмасовий ґудзик занурився в кристамуліт, а платина не лишила на ньому навіть сліду?.. Ґудзик зроблено з галаліту, який одержують з казеїну, тобто органічної сполуки, білка, багатого на вуглець та азот. Отже, кваркове випромінювання генератора викликає резонансні явища саме в цих елементах?.. І може… і може, саме через це воно таке небезпечне для людини?
Сергієві стало моторошно. Він пригадав розпластану на підлозі лабораторії постать Петра Івановича. І епізод, який хотілося назавжди викреслити з пам’яті: коли піднімали труп, ніяк не вдавалося випростати його зігнуту в лікті праву руку. Розігнули силою. Аж хруснуло… А це ж було, мабуть, під впливом опромінювання.
Так, відкриття зроблено. І вже при народженні його встигла загинути людина. А що буде далі?.. Досить прохопитися перед кимось хоч словом, щоб почалася ланцюгова реакція подальших відкриттів, яку не стримаєш і не проконтролюєш. Можливість різати сталь паперовим аркушем і пробивати тунелі струменем повітря — чудесна. Але чи не будуть використані отакі “різаки” та “пробивачі”, аби поповнити арсенали ще одним видом смертоносної зброї, проти якої захисту не знайти?
А з іншого боку і критися з своїм відкриттям не можна. К-генератори, які ще кілька років тому були рідкісною дивиною, з’являються вже навіть на металургійних заводах, витіснюючи застарілі електропечі. Хай скрізь вони використовуються лише як досконалі високотемпературні нагрівники і хай практично виключається повторення випадку з пластмасовим ґудзиком, що наштовхнув Сергія Альошина на шукання нез’ясовного. Все одно рано чи пізно почнуть накопичуватися факти, які кінець кінцем приведуть до того ж таки відкриття. Загальмувати поступу науки й техніки не можна. Отже, годі байдикування. Треба повертатися до Києва і братися за дослідження.
Заглиблений у свої думки, Сергій не помітив, як юнаки зібрали речі, та й попрямували в бік парку, щоб розташуватися на ночівлю. Не помічав він і того, що по алейці за його спиною уже в який раз неквапно проходить Наталка Закатова. Вона вже злоститься, нишком поглядаючи на годинник, проте зберігає вигляд недоторканої королеви, якій абсолютно байдуже, що то за один сидить на лаві біля моря.
Але як тільки Сергій підвівся з місця і неквапно попростував набережною, Наталка, затримавшись на бічній алейці, чудесно зіграла “несподівану зустріч”.
— Ой, це ви, Сергію Михайловичу?! Звідки? Яким чином?.. А, розумію! Ви знову переслідуєте мене, так!
— Здрастуйте, Наталко! — засміявся Сергій. — І хотів би переслідувати, та не знав, що ви теж тут… Давно?
— О, давно! Вже другий день. І вже занудьгувала: потрапила до компанії почесних курортників, які говорять лише на тему дієти, кліматотерапії та боротьби з ожирінням. Оце втекла від них і не знала, куди себе подіти. Дуже рада, що вас зустріла.
— Я теж радий, Наталко. Виявляється, на курорті ще нудніше, аніж вдома. Я пробув тут десять днів і вже збирався втікати.
— То он яка прозова підстава вашої радості зустрічі! Стережіться, товаришу Альошин! Ви знову образили жінку!
— Я це навмисне. Адже вона звертає на мене увагу лише тоді, коли ображена.
— Ви згадали минулу зустріч?
— Так.
— В такому разі, заявляю: я ображена, ображена, ображена. Цього вистачить натри вечори. Будете виконувати всі мої забаганки.
— А якщо я відмовлюсь?
— Я поскаржусь батькові, і він покарає вас по адміністративній лінії.
— Ой, леле! Та ви ж казали, що звикли тільки скорятися?
— Я й буду скорятися… якщо ваші накази відповідатимуть моїм бажанням.
Звичайно ж, вони попростували до невеличкого затишного кафе на березі моря, замовили по бокалу коктейлю і розмовляли про все на світі, аж доки огрядний буфетник почав позіхати голосно і недвозначно.
— Ой, — похопилася Наталка, — та мене ж у санаторій не пустять! Треба бігти!
Але хто там бігає такої теплої, такої чудесної, духмяної ночі! І хто там боїться отого незлобивого бурчання санаторних вахтерів!
Повільно-повільно вони йшли Приморським бульваром Гагри, та ще й зупинялися часом, щоб чи помилуватися місячною доріжкою, простеленою через усе море, чи принюхатися до пахощів магнолії. Чудний стан володів ними обома — їм було просто радісно й легко. І не хотілося розлучатися. І всякі турботи й клопоти відійшли на далекий-далекий план.
Та ось раптом Наталка затнулася на півслові, злякано притиснулась до Сергія. Він занепокоєно скинув очима: а, он воно що! Назустріч їм прямує отой чорнявий Наталчин молодик!
Вмить розвіявся рожевий ідилічний настрій. Боляче й неприємно стало на душі. Хотілося сказати Наталці щось ущипливе, щоб вона зрозуміла, якою образливою буває жіноча легковажність в ім’я звичайної цікавості. Але він тільки запитав неголосно:
— Мені — зникнути?
— Вам?! — Наталка дзвінко засміялась, грайливо взяла його за руку, прошепотіла на вухо. — Обійміть мене за плечі! І посміхайтесь так, ніби закохані в мене до нестями! Я прошу вас! Так треба!
Він неохоче виконав її прохання. Але ця інсценізація була не потрібна: помітивши їх, Геннадій Риндін звернув на бічну алею, зник у темряві.
— Ви посварилися з ним, Наталко? — обережно запитав Сергій, бачачи, що жінка вся тремтить.
— Я порвала з ним назавжди, Сергію. І я боюсь його. Це дуже страшна людина!.. Без усяких жартів: проведіть мене до санаторію. І стережіться його теж. Він здатний на все.
Вечір було зіпсовано. Але чому ж Сергій, повертаючись до свого будинку відпочинку, відчував себе таким енергійним і молодим?
Мабуть, тому виною була чудесна, місячна, напоєна пахощами квітів і моря ніч.