РОЗДІЛ XX
ПОМІЧНИКИ БУВАЮТЬ УСЯКІ
Мабуть, ні один закоханий не готувався до свого першого побачення так піднесено, як ладнався Вітя Марченко до зустрічі дня, коли мав одержати офіційний титул лаборанта лабораторії надвисокотемпературних вогнетривів.
О, нелегко йому були вибороти право на цю посаду! Ще під час візитів Альошина в клініку Вітя дипломатично натякав йому на палке бажання працювати під його керівництвом. Інженер відбувався жартами та непевними обіцянками на далеке майбутнє. Доки він їздив відпочивати, Вітя спробував діяти офіційними шляхами — поткнувся на розвідку до відділу кадрів інституту. Але там його чомусь так почали допитувати, що та чого — аж заяву перехотілося подавати. А коли Сергій Михайлович повернувся з Кавказу, Вітя вирішив удатися до військових хитрощів: перед “наступом” організував “артилерійську підготовку”. В перекладі на мову звичайних смертних це означало, що він попросив матір піти до Альошина лаяти свого непутящого сина на всі заставки і запевняти, що тільки праця в лабораторії вогнетривів під керівництвом мудрої людини врятує лобуряку від загибелі. А після “артпідготовки” пішов у атаку і сам Вітя: тобто перестрів Альошина на тому ж місці в парку і, затинаючись від збентеження, попросив узяти його за чорнороба. Альошин вислухав це прохання серйозно і пообіцяв дати відповідь через три дні.
Віктор, звичайно, не знав про події, які відбулися в інституті, не підозрював, що звернувся до Сергія Михайловича в найсприятливішу мить: той шукав лаборанта. А знайти помічника, щоб був повністю до смаку — справа не проста. Назавжди забулося про неуважність та короткозорість Петра Івановича. Наростало переконання, що іншої такої порядної, працьовитої і дисциплінованої людини нема й не буде. Проте лаборант потрібен усе одно. Інженер, який прийде днями, призначається не на те, щоб давати лад у лабораторії та виконувати найелементарніші, приступні кожному десятикласнику технологічні процедури.
Коли б Віктор Марченко був дещо доросліший, його можна було б узяти лаборантом. Але Сергія дещо бентежила імпульсивність хлопця: такий, — звичайно ж, з найкращих міркувань! — через надмірну ініціативу здатний накоїти стільки клопоту, що не знатимеш, куди подітися. А з іншого боку, ота “детективна історія”, що замало не коштувала йому життя, свідчила, що хлопець вартий довіри, і це був неабиякий аргумент на його користь.
Три дні розмірковував Альошин. Радився з директором, з начальником відділу кадрів. Але вирішувати кінець кінцем треба йому самому. І він вирішив: можна рискнути.
Коли Вітя дізнався, що його беруть на роботу, та ще й не чорноробом, а лаборантом — він аж підскочив з радості. Даремно Сергій, добродушно посміхаючись, пояснював йому, що різниці тут майже немає, а платня буде менша, аніж на будівництві — для хлопця такі прозові міркування не мали ніякого значення. Вже саме слово “лаборант” було осяяне для нього ореолом романтики і видавалося першим щаблем у велику науку.
І ось настав той урочистий день. Віктор прокинувся вдосвіта, ще раз випрасував костюм, зажадав від матері іншої, ще ненадіваної сорочки, старанно виголив ті кілька волосинок, що виткнулися на місці майбутньої бороди та вусів. Нездатний стримувати своє нетерпіння, вийшов з дому на годину раніше, аніж потрібно, чимчикував через усе місто пішки, та все одно прийшов надто рано.
Цього разу він навіть зрадів, побачивши знайомого дідуся, який поливав квіти в своєму садочку. Підійшов до старого, привітався, з гідністю поінформував, що заступає на посаду лаборанта в інституті. Мовляв, ото раніше хотів улаштуватися з допомогою земляка, а той, виявляється, працює зовсім у іншому місці.
Милий дідусь сердечно повітав його і по радив бути пильним та дисциплінованим. Оце нещодавно у інституті через власну необережність загинув лаборант. Знав його дідусь, добре знав. Шкода людини. Але й наука для інших. Так оце, мабуть, хлопчину й беруть на місце того лаборанта. Чи начальником там не Альошин часом?
Однак тут уже Вітя розмови не підтримав, пославшись на те, що свого начальника ще й у очі не бачив. Про всяк випадок. Лаборант може плескати язиком про все на світі, тільки не про роботу.
Було ще кілька неприємних хвилин чекання у вестибюлі, потім офіційна процедура вручення посвідчення.
І ось уже лаборант Віктор Марченко йде з кандидатом технічних наук товаришем Альошиним довжелезним інститутським коридором. Ось зупинилися вони перед великими масивними дверима. Сергій Михайлович витяг з кишені ключ складної конфігурації, простяг Вікторові:
— Затям, хлопче: до цієї лабораторії вільно заходити дозволено тільки двом людям: мені й тобі. Якщо ти загубиш цей ключ або лишиш його десь так, що з нього знімуть копію, — сюди зможе проникнути хтось небажаний. А оцей ось шифр… — Альошин установив певне число на цифрових коліщатках замка. — Цей шифр ти повинен завчити напам’ять… і забувати його, виходячи за межі інституту. Зрозумів?
— Зрозумів, Сергію Михайловичу! — урочисто прошепотів Вітя.
Коли відчинилися двері, хлопець став на порозі, приголомшений масштабністю лабораторії, а побачивши “цвіркуна” та блискучі антитермічні скафандри за склом шафи, не втримався від захопленого вигуку.
Сергій дивився на нього з доброзичливою посмішкою. Далебі, він і сам у свої дев’ятнадцять літ, мабуть, отак самісінько був би вражений, як оцей хлопчина. Марні були вагання: з нього вийде хороший лаборант, а пізніше, може, і вчений.
Та тільки все це — в майбутньому. А зараз потрібно навчати його з азів. Ось дивись, парубче: це — К-генератор, неймовірно потужне джерело кваркових променів, які можуть вірно служити людині… і безжально забити її при щонайменшій необережності. Дивись, Вітю: отут, біля підніжжя генератора, це випромінювання за частки секунди скосило твого попередника, Петра Івановича Василенка, — людину досвідчену, дисципліновану, знаючу. З К-генератором жартувати не можна. Он на столі під склом лежить інструкція, яку треба зазубрити і сприйняти до неухильного виконання. Самостійних експериментів — навіть найбезпечніших, здавалося б, — проводити не дозволяється. За це — даруй! — виганяють з лабораторії негайно.
Хлопець уважно прислухався до кожного слова, прикивував головою, та видно було, що все довколишнє для нього ще лишалося приголомшливою екзотикою. І в цьому нема нічого дивного: не за один день лаборант стає справжнім лаборантом.
Зараз йому треба продемонструвати найефектніше: роботу дистанційного маніпулятора та генератор у дії.
— Дивись, Вітю: оце — мій механічний помічник, “цвіркун”, як назвав його небіжчик Петро Іванович. Без нього часом ніяк не можна обійтися, бо в активній зоні температура така висока, а випромінювання таке потужне, що не допомагає навіть анти-термічний скафандр. Наш “цвіркун” — не робот, він просто дублює рухи людини. І дуже точно! Його членисті “пальці” можуть, наприклад, підняти з підлоги сірник і запалити, чиркнувши ним по коробці. Але це вже залежить від майстерності оператора… Ходімо, покажу тобі, як ним керують.
Вони зайшли до “кабінету”, — тобто за перегородку. Сергій сів до пульта, притяг до себе шарнірні ажурні “рукавиці”, занурив у них руки по плечі. Вказівним пластмасовим “пальцем” правиці натиснув на кнопку вмикання дистанційного маніпулятора.
І ту ж мить на “грудях” цвіркуна спалахнула неонова сигнальна лампочка, дистанційний маніпулятор повільно рушив з місця, покотився на своїх коліщатках до “кабінету”. Зупинився. Вклонився своєю чудернацькою головою з великими очима-об’єктивами. Простяг Вікторові тонку, довгу “руку”, поплескав його по плечу “пальцями”, а потім обережно посмикав за вухо.
— Чудесно, Сергію Михайловичу! — захоплено вигукнув Вітя. — Доторк такий делікатний, ніби од живого створіння!.. А оті його вусики на “голові” — антени, звичайно?
— Так. У “тулубі” маніпулятора міститься надзвичайно складна радіоконструкція, з численними фільтрами та стабілізаторами, — адже йому доводиться працювати в зоні “білого шуму” генератора. Знаєш, що це таке?
— Знаю. Я трошки цікавився радіотехнікою.