— Так от, застерігаю: не здумай “цікавитися” будовою “цвіркуна”! Схема дуже делікатна й примхлива, часом виходить з ладу навіть безпричинно, здавалося б.
— А лагодите його ви?
— Ні, тут я не втну. За “цвіркунами” наглядає спеціальна людина.
— А хіба наш не один?
— Є ще кілька.
— А вони не перешкоджають один одному?
— Ні. Працюють на різних частотах, та і радіус дії передавачів лише кілька метрів… Ну, годі про “цвіркуна”. Треба братися до роботи. Ходімо, я покажу, як готуються до проведення експерименту.
Сергій не став пояснювати Вікторові змісту та завдання досліду: хлопцеві ще зарано заглиблюватися в теорію, хай спочатку хоч призвичаїться до елементарних речей.
— Сьогодні, Вітю, ми будемо досліджувати так званий “кварковий резонанс” графіту. Що це таке — побачиш на власні очі, а зрозумієш дещо пізніше. Тільки прошу: ніде й нікому не повторюй наукових термінів, які тут почуєш, і не розповідай, що бачив. А сам пильно придивляйся до кожного мого руху — наступний експеримент уже готуватимеш ти… Дивись: насамперед треба встановити оцей диск у зоні фокусування кваркових променів. Робиться це так… Потім кладемо на нього піддослідний зразок, — у даному разі кубик з графіту. Якщо цей кубик зануриться у вогнетрив — дослід удався.
Якщо зануриться!.. Навряд чи так станеться. Аж до вчорашнього вечора гіпотеза про “кварковий резонанс”, здавалося б, виправдувала себе блискуче. Чого-чого тільки не “наковталася” кристамулітова “перепічка” протягом останніх чотирьох днів! Сили кваркового резонансу з однаковою легкістю заганяли в неї і пластмасові вироби, і шматочки дерева, і органічні частки. Відбувалося це красиво і просто: треба було тільки ввімкнути К-генератор і, дуже повільно змінюючи його частоту, дочекатися моменту, коли піддослідний зразок почне занурюватися у вогнетрив. Ні, кристамуліт лишався міцним-міцнісіньким; “безтілесності” набував сам предмет. Свою форму він зберігав, — мабуть за рахунок не повністю компенсованих міжатомних сил, земному тяжінню продовжував скорятися, — через те й опускався вниз. Але це було тільки в зоні дії випромінювання. Досить вимкнути генератор — і піддослідний предмет втрачає здатність до все-проникнення, перетворюється на шматочок вугілля тієї ж форми. Проте це якщо йдеться про зовнішню його частину. А та, що занурилася в кристамуліт, кам’яніє, зберігаючи найдрібніші деталі своєї структури. Дослідження показали, що така копія предмета складається з кристамуліту-В.
Так, нез’ясовним чином усі ці перетворення при кварковому резонансі кінець кінцем спричинялися до виникнення все тієї ж напівпрозорої зеленкувато-сірої модифікації вогнетриву, який мав надзвичайно прикру ваду — був теплопровідний, як метал. У цій закономірності крилася якась надто глибока таємниця, для розкриття якої знань вузького фахівця-силікатника вже не вистачало. Але Сергій не поспішав кликати на допомогу теоретиків, бо ще й для практика-експериментатора — непочатий край роботи. А вчорашній дослід взагалі не лізе в рамки висунутої гіпотези: графіт, який теж складається з вуглецю, тільки з іншим типом кристалічних ґрат, занурюватися у вогнетрив не захотів. Він лише намертво приварювався до поверхні кристамулітового диска, та й годі. Зараз спробу буде повторено, — цілком можливо, вчора просто не вдавалося настроїти генератор у резонанс.
Однак і цього разу результат був однаковий: графітовий кубик просувався в глиб кристамуліту щонайбільше на один-два міліметри, а потім ніби натикався на абсолютно нездоланну перепону, Сергій пробував міняти потужність кваркового променя, пересував по вертикалі площину фокусування, заганяв К-генератор у форсований режим, аби домогтися максимальної частоти імпульсів, проте спроба по спробі давали незмінно негативний ефект.
Вітя Марченко виявився хлопцем тямущим і кмітливим. Він уже сяк-так допомагав Сергієві. Але ще далеко йому до вправності та досвідченості. І не скоро ще можна буде гомоніти з ним, як з небіжчиком Петром Івановичем, про можливі причини невдачі досліду. Робочий день закінчується, а не зроблено нічого. Мабуть, треба облишити графіт та й переключитися на дослідження кремнію. То хай хлопчина йде відпочивати, — доведеться попрацювати одному.
Але Вітя Марченко не хотів і слухати про відпочинок. З несподіваною рішучістю він заявив, що навіть під загрозою негайного вигнання ніколи не піде з лабораторії раніше за начальника. Хитрий хлопчисько вмить знайшов теоретичне підґрунтя своїй упертості: мовляв, трагічний випадок з лаборантом стався тільки тому, що той був сам один і не міг одержати негайної допомоги.
Та все ж Віті довелося закінчити свій перший робочий день лаборанта в нормальний час: несподівано подзвонив директор і запросив Альошина до себе.
Надто пізній виклик дещо стурбував Сергія: професор Хмара свято дотримувався принципу, що після шостої вечора вченого не має права чіпати ніхто — хай працює як сам хоче. То, може, ще якась анонімка?
Ні, цього разу йшлося про інше. На Альошина чекав, власне, не Хмара, а слідчий. Він був небагатослівний:
— Так от, Сергію Михайловичу: одну ниточку до клубочка нам уже вдалося намацати. Йдеться про злочинницьку групу, яка діє дуже обачливо й підступно. На жаль, я ще не маю права розповісти вам усе детально, проте скажу, що шлях, яким за межі вашої лабораторії виходили уламочки створюваних вами вогнетривів, ми вже виявили. Виявили, але з певних міркувань не закрили. Через це я дуже прошу вас: виходячи з лабораторії навіть на найкоротший час, надійно ховайте все, що може становити інтерес для певних осіб.
— Поясніть, що означає “все”? Скажімо, майже завжди під генератором лишається розжарений кристамулітовий диск.
— Йдеться тільки про дрібні речі.
— Максимальний розмір і вага?
— Впізнаю інженера! — засміявся слідчий. — Ну, все, що не більше за сірникову коробку.
— Ви мене заінтригували!
Слідчий розвів руками:
— Все з’ясується дуже скоро, Сергію Михайловичу. І ви будете дивуватися з простоти розв’язку, як здивувався і я… Але розкрито ще далеко не все. Нема навіть більш-менш вірогідної версії щодо того, хто зумів перефотографувати ваш лабораторний журнал… і хто забив вашого лаборанта. Прошу: ще і ще міркуйте, шукайте пояснень нез’ясовному. Цілком можливо, що в даному разі йдеться про так звану “психологічну сліпоту”: дивлячись на щось дуже звичне, ми часто не помічаємо чогось надзвичайно важливого.
— Гаразд, спробую ще раз поглянути на речі під іншим кутом зору. Але навряд чи це мені вдасться.
Того вечора Сергій тільки й думав, що про повідомлення слідчого. Що то за “шлях”, яким зникали з лабораторії уламочки кристамуліту? І чому предмети мусять бути не більші і не важчі за якісь певні? Чи тому, що “шлях” вузький, чи “сила пересування” мала?.. Може, знову йдеться про пацюків? Так перевірили ж із Петром Івановичем: ані щілинки в підлозі немає.
Доки ця проблема видавалася нерозв’язною взагалі, її ще можна було обмірковувати спокійно. Але те, що розв’язок їй є, і дуже простий, а розшукати його не вдається — доводило до білого жару: та невже ж ти, хлопче, отакий телепень? А вночі йому знову приверзлося: він лежить під генератором зв’язаний і з жахом дивиться на постать у чорному, яка тягнеться кістлявим пальцем до кнопки вмикання силової мережі.
Хоч як Сергій намагався приховати свій кепський настрій, Вітя одразу ж помітив його стан і занепокоївся:
— Сергію Михайловичу, у вас якісь неприємності?.. Може, через мене?
— Ні, все гаразд. Міркую над однією проблемою, і ніяк не можу розв’язати… — Сергій посміхнувся. — Ти вже маєш досвід “детектива”, то слухай. Ось перед тобою лабораторія. Фашистська, скажімо. А ти — радянський розвідник. Тобі за всяку ціну треба натиснути на оту он кнопку, і так, щоб ніхто не бачив і не знав. Двері замкнено надійно; вікна, як бачиш, неприступні.
— А в лабораторії в мене спільника немає? — діловито поцікавився хлопець.
— Ні.
— А в інституті тому фашистському?
— Є. Ти навіть працюєш у ньому.
— На якій посаді?
— Вибирай яку завгодно.
— Я буду директором.