Годі, треба ставити крапку. Дійовість відкриття доведена, і цим завершується перша частина досліджень. Зараз ніхто в світі не зможе передбачити, які грандіозні несподіванки принесуть подальші експерименти, але вони будуть обов’язково. Хіба коваль Томас Ньюкомен, конструюючи майже триста літ тому примітивний шахтний насос, міг збагнути, що своїм винаходом кладе початок ері парових машин? Так буде і з кварковим резонатором доктора Гешке. Але… але навряд чи автор доживе до дня торжества свого дітища!
Методично, неквапно Курт розібрав на найдрібніші деталі створений ціною напруженої праці антитермічний фільтр, загладив променями К-генератора “казанок” на поверхні базальтової брили та переплавив у суцільну масу досліджувані на “резонанс-ефект” мінерали. На пам’ять про відкриття він лишив тільки оту першу даймонситову пластинку з мухою всередині та кришталевий кубик з ув’язненою ромашкою. Все інше знищив, включно по свій “нелегальний” лабораторний журнал.
Курт закінчив свою нерадісну працю, аж коли вже зійшло сонце його останнього дня перебування на посаді шефа лабораторії надвогнетривів концерну “Пітсбург плейт гласс”. Так, краще піти самому передчасно, аніж зволікати доти, доки виженуть у шию. Можливість поекспериментувати на К-генераторі ще місяць чи там півтора не дасть нічого, крім небезпеки зрадити самого себе якоюсь необережністю.
Але ж куди подітися, куди податися?.. Не про засоби існування йдеться, — доктор Гешке на свої заощадження може безтурботно прожити кілька років. Непокоїть питання про роботу. Він не мислив себе без напруженої дослідницької праці, а в даному разі — без подальшого дослідження “резонанс-ефекту”. Тільки де ж візьмеш К-генератор? Адже він коштує сотні тисяч доларів, та ще й поглинає незліченну кількість кіловат-годин електроенергії. Час щедрих меценатів минувся. Не те що подарувати, а навіть придбати для себе сучасну лабораторію надвогнетривів приватна особа може лише в тому разі, коли має кільканадцять мільйонів на поточному рахунку… і з’їхала з глузду!
З далекого-далекого в пам’яті проступила напівжартівлива фраза, вимовлена Альошиним у автомашині по дорозі до Ліщинівки. Переїздіть, мовляв, до Радянського Союзу, станете моїм начальником. Тоді ці слова сприйнялися як пуста балаканина. А зараз думається: в них був цілком конкретний підтекст. Хіба мало видатних учених емігрували в Радянський Союз, віднайшовши там другу батьківщину? Взяти хоча б славетного фізика-атомника Бруно Понтекорво — тільки там він дістав змогу проявити своє обдарування на повну силу.
А ще пригадалася ота зеленоока росіянка, Наталка Закатова. Вродлива, тактовна, стримана, розумна. Ось такою має бути справжня жінка!
Курт уявив на мить: вони з Наталкою — обоє у весільному вбранні — стоять перед урядовцем київського магістрату…
Але Наталчине зображення розпливлося. Лишився тільки Курт Гешке — такий, яким його видно у дзеркалі: збентежений, пикатий вайло з невиразними сірими очима і ріденькими рудими бровами. За такого росіянка не піде. Вибере ще якогось чорнявого шмендрика, щоб пізніше розчаруватися, як отим її Жоржем, чи що, — навіть ім’я забулося.
Гай-гай, не такої ти вдачі, Курте, щоб завойовувати жінок та продиратися на чільні місця! Будеш тупцювати на місці, не зважуючись на рішучі дії, аж доки хтось підкорить тебе, запряже та ще й поганятиме!
Думки перескочили до Катрін. Де вона? Що поробляє? Чи й досі в Радянському Союзі, чи, може, вже повернулась?.. Нині смішно пригадувати, що тільки він не думав про неї, бувши отам, у Києві. Вона справді просто жінка, просто американка другої половини двадцятого століття, яка мусить самотужки пробивати дорогу в житті. Рішучість, енергійність, кмітливість — це її зброя у жорстокій боротьбі за існування. У Курта Гешке цього немає. В нього на озброєнні — важка артилерія знань та міжконтинентальні ракети сміливих ідей. То, може, поєднати зусилля в ім’я спільного блага?.. Жарти жартами, але хіба Кет Джефсон не зрозуміє, що вірнішого й поряднішого чоловіка вона не знайде ніколи?
Бідолашний ідеаліст доктор Курт Гешке ніяк не міг припустити, що в нього є одна дуже значна вада: він не мав мільйона доларів на поточному рахунку. А перспективи на далеке майбутнє сучасних жінок не цікавлять.
РОЗДІЛ XXIII
У БУЯННІ ХОЛОДНОГО ПОЛУМ’Я
Шпигунсько-диверсійну групу, що носила кодове найменування “Фенікс”, було ліквідовано одним ударом. Ця злочинницька організація мала конкретне завдання: вивідувати секрети силікатної промисловості Радянського Союзу і всіма засобами гальмувати дослідження в галузі вогнетривів. Ішлося не тільки про “кожухи” для космічних ракет: без високоякісних вогнестійких матеріалів не можна виплавити сталі, зварити скла, виготувати цементу, синтезувати пластмаси. На групу “Фенікс” покладалися великі надії, отож члени її діяли підступно й обережно, всякими правдами й неправдами пролізали до відповідних науково-дослідних закладів, аби причаїтися там до певного часу і нашкодити в зручну мить. Та шпигуни не знали, що “Фенікс” уже давним-давно був на гачку, — лишалося тільки розплутати деякі вузлики.
А коли їх було розплутано — всі таємничі явища вмить стали надзвичайно простими. Такими простими, що аж подив брав: хіба цього не можна було побачити раніше?!
Слідчий мав рацію, говорячи Альошину про “психологічну сліпоту”: у звичному, буденному знайти несподівані риси в стократ важче, аніж у будь-чому побаченому вперше.
Дистанційний маніпулятор “цвіркун” був лише пристроєм, що сліпо повторює рухи оператора. Не ввімкнений, він становив собою мертву конструкцію з металу, кераміки та радіодеталей, яка простоїть цілу вічність, не поворухнувшись. І саме через це важко було дійти до простої думки: якщо дистанційним маніпулятором керують з пульта лабораторії надвисокотемпературних вогнетривів, то ним можна керувати і з якогось іншого місця — треба тільки взяти потужніший передавач та підібрати відповідну частоту. В такому разі втрачала таємничість і історія з фотокопіями лабораторного журналу: підводь “цвіркуна” до столу, сфокусуй об’єктиви на відповідній сторінці записів — і фотографуй з екранчика на пульті все, що потрібно.
Саме так і було. Потаємний контроль, здійснений фахівцями в лабораторіях інституту, показав, що всі п’ять дистанційних маніпуляторів мали додаткові пристрої для вмикання від стороннього радіопередавача. Це засвідчило, що інженер-радіотехнік Кухтенко, завзятий “правдошукач” і “активіст”, який завжди проголошував найпатріотичніші промови, насправді всього-на-всього підлий запроданець. А наступного ранку пеленгатори засікли і шпигунський “радіоцентр” — він був за сто метрів від інституту, в бункері під будинком того дідуся, який видався Віті Марченко дуже симпатичним, хоч і надто балакучим. “Милий дідусь” — колишній вахтер Інституту вогнетривів, а тепер пенсіонер — був одним з керівників групи “Фенікс”.
О, недарма той старий так кохався в звірятах! Пси були надійними охоронцями його лігва, коти при нагоді сумлінно виконували функцію листонош, а птахи…
Мабуть, не один десяток годин просидів старий мерзотник на лаві біля своїх воріт, позираючи на вікна лабораторії Альошина, доки знайшов навдивовижу простий спосіб одержати бодай крихітні уламочки засекреченого вогнетриву. Тільки пташка могла б залетіти туди крізь грати на вентиляційних фрамугах. То хай буде пташка: ворона, скажімо, завжди тягне до гнізда всякі брязкальця.
Його розрахунок справдився: він видресирував чорну галку так, що вона почала регулярно залітати до лабораторії, — та ще й коли там не було нікого, — хапала в дзьоб перше, що траплялося на очі, і тягла додому, одержуючи за це винагороду. Ніхто не звертав уваги на її польоти — чи мало тих галок снує в місті. Але автоматичний кіноапарат, націлений про всяк випадок на вікна лабораторії надвогнетривів, зафіксував дивні мандрівки птаха. А далі не важко було зняти на кіноплівку і ту мить, коли злодійка віддавала свою “здобич” у руки старому.
Так, усе виявилося надзвичайно простим… однак тільки після розкриття. І це був повчальний урок: ворог для досягнення мети використовує всі засоби, не гребуючи нічим.