Повернувся Хмара. Хутенько випровадив гостей, бо палає цікавістю, що ж там ще вигадав оцей непогамовний штукар. Кивнув головою: починай, мовляв!
— Так от, вельмишановний товаришу замовник, і ви, грізний товаришу директор інституту, ви вимагали від мене “кожухів”, а я їх дати вам не міг. Мабуть, вогнетрив з такими неймовірно високими показниками нині взагалі створити неможливо. А втім, це не має ніякого значення. Сподіваюсь, що космічні ракети майбутнього чудесно обійдуться без надто теплого обмундирування.
— Сергію Михайловичу, ще одна хвилина зайвої балаканини — і я вріжу вам догану за розбазарювання часу! — засміявся Хмара. — Говоріть прямо, не інтригуйте.
— Скоряюсь!.. — Сергій поглянув на Вітю Марченка, який сумовито сидів у закутку. Посміхнувся. — Честь увімкнути генератор для проведення цього експерименту належить моєму вірному лаборантові Віктору Михайловичу Марченку. Вітю, йди сюди!
Червоний від збентеження, хлопець підійшов, неголосно привітався.
— Ну, що ж — командуй парадом! — сказав Сергій.
— А може б, краще…
— Давай, давай! Це — нагорода за минуле і аванс на майбутнє. Резонансну частоту пам’ятаєш?
— Так, Сергію Михайловичу.
— Починай.
І Хмара, і молодий академік були справді заінтриговані. З доброзичливими посмішками стежили вони за тим, як вправно налагоджував та перевіряв апаратуру молодий лаборант. Закінчивши приготування, він сказав, явно наслідуючи Альошина:
— Увага, вмикаю!.. Резонансний об’єкт — суміш кисню та азоту. Нейтральне середовище — таке ж.
— Стривайте! — академік підхопився з місця, вражено поглянув на Сергія. — Послухайте, та це ж… Це ж геніально! Справді: на якого біса потрібні оті “кожухи”, якщо…
Але голос його вже потонув у басовитому гудінні К-генератора.
Спочатку дослід проходив так, як і всі попередні. Та ось раптом з-під темно-червоного денця теплофільтра вихопився і вткнувся в підлогу яскравий зелений промінчик. І водночас до гудіння приєднався свист.
Сергій обома руками подав знак лаборантові: ширше, мовляв! Віктор пересунув важілець регулятора. І отой промінчик почав розростатися в нижній частині, перетворюючись на осяйний конус. Свист нижчав за тоном, але голоснішав, перебирався від дисканта до тенора, а звідти й до басових нот. Це вже гула потужна сирена, аж вуха доводилося затуляти. А до отого мерехтливого зеленого конуса з усіх боків почали злітатися дрібні камінчики, трісочки, клаптики паперу, порохнява, — одне слово, все те сміття, що його не помічаєш у шпаринах підлоги.
Сергій зробив ще один жест до Віктора — і зразу ж після цього вся велетенська споруда почала повільно підніматися на гідравлічних домкратах. Зелений конус виростав, він тепер нагадував прозорий вігвам заввишки з людину. І цей конус втягував у себе повітря, немов велетенський пилолос! По лабораторії гуляв вітер. Він тіпав холоші штанів та поли піджаків, гнав до генератора всі легкі предмети, підхопив з стільця солом’яний капелюх професора Хмари, зірвав із стінки недбало прикріплений аркушик протипожежної інструкції. Цей вітер переростав на ураган.
Підійшовши до пульта керування, Сергій вимкнув струм у силовій мережі. Одразу ж ущух вітер, урвалося гудіння. Запала тиша.
— Далебі, Сергію Михайловичу, — розвів руками Хмара, — я вражений, але нічого не розумію.
— Це — теж “резонанс-ефект”, Романе Гнатовичу. В отому зеленому конусі промені руйнують міжатомні сили взаємодії в молекулах кисню та азоту. Це рівнозначно тому, що в цьому об’ємі утворилася б космічна порожнеча. Довколишнє повітря рине в неї зі швидкістю звуку, але враз теж стає “безтілесним”, тому оця уявна “порожнеча” існуватиме аж доти, доки працює резонатор.
— А це значить, що коли поставити такий резонатор у головній частині космічної ракети, вона буде проходити через найгустіші шари атмосфери, не нагріваючись, як у безповітряному просторі! — докінчив академік. — Спасибі, Сергію Михайловичу! Щиро скажу: давно я не відчував такої радості, як зараз.
— А від мене, в такому разі, подвійна подяка! — потиснув Сергієві руку професор Хмара.
— А шукати іншого завідувача лабораторії будете? — діловито поцікавився Сергій.
— Ось тепер уже обов’язково буду! Побоююсь, що вам доведеться очолити той науково-дослідний інститут, який вам же й доручать створити… Гм, стривайте: а що ж робити з отим інженер-лаборантом, якого ви вициганили в мене? Я вже підписав наказ: він з завтрашнього дня заступає на роботу.
— Е, Романе Гнатовичу, тепер уже забирайте його собі. Ми попрацюємо з Віктором.
Професор і академік пішли, а в лабораторії лишилися Сергій та Вітя.
— Ну, хлопче, оце ми з тобою і зробили перший крок у велику науку. Тепер розумієш, чому я в сімнадцять літ, як ти казав, мріяв стати “фахівцем цегельної справи”?
— Ой, Сергію Михайловичу, ви знову глузуєте з мене?.. Ви мріяли про кришталеві дороги! І зараз мрієте про них. Адже так? Ваш резонатор прокладатиме такі дороги, яким зносу не буде!
— Може, і так, Вітю. Але прокладатимеш їх уже ти, мене на все не вистачить. Передаю естафету тобі. Приймаєш?
— Спасибі, Сергію Михайловичу.
— А зараз, хлопче, іди відпочивати. Шлях перед нами — довгий-предовгий, сили треба берегти!
Віктор пішов, а Сергій вийняв з кишені лист доктора Гешке, перечитав його, — вкотре вже!
Як дивно і як химерно сплітаються людські долі! Хороший був хлопчина Курт Гешке. Коли б він народився — чи хоча б виховувався — в Радянському Союзі, міг би принести людям багато користі, зазнав би справжнього щастя і не загинув би так безглуздо. Товариші з посольства повідомили про його смерть, посилаючись на повідомлення з газет. Але поміж рядками Куртового листа можна прочитати тривогу й неспокій. З ним просто за щось розрахувалися. Може, навіть за оту наївну й щиру спробу заплатити за батькову провину секретом легкоплавкого скла. Не буде тепер того секрету. Він загинув, мабуть, разом з Куртом Гешке. Однак, аж тепер тільки стало ясно Сергієві, що оте скло професора Рудольфа Гешке якимсь таємничим чином пов’язане з тим склом, яке винайшов півтораста років тому талановитий кріпак-самоук.
По-різному вплелася кришталева стежинка Івана Чумака в долю обер-лейтенанта Рудольфа Гешке, інженера-силікатника Сергія Альошина та льотчика Марата Кандиби. Так, не космонавта, а льотчика цивільної авіації. Нещодавно Сергій дізнався, що Марата з якихось причин розжалували і звільнили в запас. А шкода! Хай став би космонавтом і побував би навіть на Місяці. Хіба справа в тому, хто де працює? “Не місце красить людину, а людина місце”.
Ось так і Сергієві. Починав з мрії про кришталеві дороги — реальні, технічно здійсненні. Може, й справді пізніше буде створено могутні дорожні комбайни, які повзтимуть нескінченними просторами країни, лишаючи по собі надміцну дорогу з матеріалу, що народжується в буянні холодного полум’я. Кінець кінцем важливе не це. Значно важливіше прокласти для самого себе кришталеву дорогу мрії через усе життя, аж за обрій. І пройти нею так, щоб не було соромно перед іншими.
Не все було добре на тому шляху, який уже пройдено. І спотикався, і падав. Та що ж, у житті — як на довгій ниві.
Задзвонив телефон. Певно ж, Наталка.
Ще нічого не сказано між ними. Мабуть, і не буде такої риторичної клятви, як та, що пролунала вісімнадцять літ тому: “Щоб пліч-о-пліч пройти все життя, прокладаючи стежку з кришталю!” Юність любить барвисті слова, зрілість показує себе в дії.
— Так, Наталонько, буду… Через півгодини… На тому ж місці.
Він обвів поглядом свою лабораторію, втомлено випростав плечі і дихнув глибоко, на повні груди.
Все-таки, яка хороша штука — бути молодим і дужим!
