Ми зійшли до моря. Воно з гуркотом билось об каміння, й біло-сірі хвилі було видно аж до самісінького крайсвіту. Кілька чайок, скиглячи, шугали над ними: наша поява відсахнула їх від риби, прибитої штормом до берега, де було навалом плавнику й навіть лежала ціла соснова колода… Мабуть, тієї ночі затонуло судно з деревом.
Знахідка була дорога, але мені, як людині обачній, треба було принести жертву, щоб захиститися від лиха, яке може послати дух хазяїна того дерева.
Ми потягли колоду під оборіг, і раптом Хельгі злякано крикнув. Я схопився за сокиру й подивився в той бік, куди показував син. Кривавої ворожнечі в нас тієї пори не було ні з ким, але ж нерідко в наших краях з’являються всякі зайди.
Одначе цей чоловік мав цілком мирний вигляд. І справді, поки він, спотикаючись, ішов до нас по мокрому піску, я встиг розгледіти, що е нього зовсім нема зброї, й не міг збагнути, звідки він узявся. Це був високий крем’язень у надто дивній одежі: куцина, штани й черевики були схожі на наші, але якось дивно скроєні, а на литках замість перехоплених навхрест ремінців були якісь панчохи з твердої шкіри. Не випадало мені бачити й такого шолома: майже квадратний, він прикривав шию, а ніс лишався відкритий — стрілки не було. Утримувався цей шолом на голові шкіряним ремінцем, і, чи вірите, зроблений він був із одного цілого шматка, тільки не схожого на метал.
Підійшовши трохи ближче, незнайомець незграбно побіг у наш бік, розмахуючи руками й щось вигукуючи. Слова його скоріше нагадували собаче гавкання, ніж будь-яку мову, — а я їх чував немало. Він був вибритий, темне волосся коротко підстрижене, і я вирішив, що незнайомець має бути франком. Цей чоловік був молодий і гарний з себе — блакитноокий, з правильними рисами, і хоч складу він був чудового, за кольором його шкіри я визначив, що більшу частину життя він провів у помешканні.
— Може, він із затонулого корабля? — спитав Хельгі.
— Подивись на його одежу, — заперечив я, — вона в нього суха й чиста. Напевне, він не так давно мандрує, навіть бородою не обріс! Але щось я не чув, що в нашій окрузі гостює якийсь чужинець.
Ми опустили зброю, а він підбіг до нас і зупинився, конвульсивно переводячи подих. Я побачив, що його куцина і сорочка не зашнуровані, а скріплені якимись кістяшками й пошиті з дебелої матерії. На шиї в нього висіла засунута під куцину вузька смужка тканини. Усе це вбрання було якесь рудувате. Черевики його теж мали безглуздий вигляд, але пошиті були на славу. На дебелій куцині в різних місцях кріпилися шматочки міді, на кожному рукаві — по три світлих смужки й чорна стрічка з такими ж білими літерами, що й на шоломі. Це були не руни, а справжні римські літери “MP”.[8] Оперезував його широкий пасок, на якому збоку в піхвах висіла схожа на кийок металева річ, а з другого боку — справжній звичайний кийок.
— Він, напевне, чаклун, — промимрив мій керл Сігурд. — Інакше нащо всі оці амулети?
— Може, для краси або від лихого ока, — заспокоїв його я. І, звернувшись до незнайомця, сказав: — Я Оспак Уольфсон з Хілстеда. А ти хто такий?
Груди його ходили ходуном, погляд був як у божевільного. Він, напевне, прибіг здалека. Потім він застогнав і, затуливши лице руками, опустився на землю.
— Він, напевно, хворий, краще одведемо його додому, — запропонував Хельгі.
Очі Хельгі сяяли — нам так рідко випадає бачити нових людей.
— Ні… Ні… — підвів голову незнайомець. — Дайте мені хвилинку перепочити…
Говорив він по-норвезькому досить вільно, але вимовляв слова так, що його важко було зрозуміти. Окрім того, в його мові було багато чужоземних слів, яких я не знаю.
— Може, це вікінги висадились? — втрутився другий керл Грім і стиснув у руці списа.
— Де ж таке видано, щоб вікінги висаджувалися в Ісландії? — усміхнувся я. — Споконвіку не було такого.
Незнайомець затряс головою, наче приходив до тямку після удару. Ледь похитуючись, він звівся на ноги.
— Що сталось? — спитав він. — Що сталося з містом?
— З яким містом? — здивувався я.
— З Рейк’явіком! — простогнав незнайомець. — Де він?
— За п’ять кілометрів на південь, звідки ти прийшов, якщо тільки ти не маєш на увазі фіорда, — відповів я.
— Ні! Там лишилась тільки обмілина з кількома жалюгідними халупами та…
— Бережись, коли Яльмар Широконосий почує, як ти славиш його садибу, — попередив я.
— Але там було місто! — вигукнув він. Погляд його знову став як у божевільного. — Я переходив вулицю, коли почувся вибух, усе почало рушитись, я опинився на березі, а місто щезло!
— Він з глузду з’їхав, — позадкувавши, сказав Сігурд. — Обережніше! Якщо в нього з рота піде піна, то він берсерк.[9]
— Хто ви? — промимрив незнайомець. — Чому на вас така одежа? Нащо вам оці списи?
— Ні, не схожий він на божевільного, — зауважив Хельгі. — Він просто переляканий і розгублений. Не інакше, як з ним щось скоїлось.
— На ньому прокляття богів, не хочу я стояти поряд з ним! — заверещав Сігурд і кинувся тікати.
— Вернися! — крикнув я. — Стій, а то я провалю твою вошиву голову!
Сігурд зупинився. Він не мав рідні, яка б могла помститися за нього, але до нас не підійшов. Тим часом незнайомець угамувався настільки, що в усякому разі міг членороздільно говорити.
— Це була воднева бомба, так? — спитав він. — Хіба почалася війна?
Він і потім часто повторював слова “воднева бомба”, от я й запам’ятав, хоч і не відаю, що вони означають. Здається, щось на кшталт грецького вогню. А щодо війни, то я не втямив, про яку війну він торочив.
— Вчора увечері схопилась велика буря, — почав було я. — Ти кажеш, що чув гуркіт. Можливо, Тор[10] ударив своєю сокирою і переніс тебе сюди.
— Куди це сюди? — спитав він.
Тепер, коли перший переляк минув, голос його був упевненіший, ніж раніше.
— Я тобі вже казав. Це Хілстед в Ісландії.
— Але я й був у Ісландії, — пробубонів він. — У Рейк’явіку… Що скоїлося? Напевне, все знищено водневою бомбою, поки я був непритомний.
— Нічого не знищено, — заперечив я.
— А може, він каже про пожежу в Олафсвіку, що сталася місяць тому? — припустив Хельгі.
— Ні, ні! — Він затулив лице руками, але за хвилину знову глянув на нас і мовив: — Послухайте. Я Джеральд Робертс, сержант військової бази Сполучених Штатів у Ісландії. Я був у Рейк’явіку тієї миті, коли в мене вдарила блискавиця чи щось інше. Опинившись раптом на березі моря, я перелякався й побіг. Ось і все. А тепер скажіть мені, як дістатись назад до бази.
Я майже дослівно передаю тобі, жрече, все, що він сказав. Ми, звичайно, не зрозуміли й половини його слів, а тому попросили повторити їх кілька разів і пояснити, що вони означають. Але навіть тоді ми тільки втямили, що він з якоїсь країни, яка зветься Сполучені Штати Америки, що знаходиться ця країна, за його свідченням, на захід від Гренландії і що він разом з іншими своїми земляками прибув у Ісландію, щоб захищати наш народ од ворогів. Він не бреше, думав я, а швидше просто помиляється або все це йому приверзлося. Грім ладен був укокошкати його на місці за те, що він сприймає нас за дурнів, ладних повірити його нісенітницям, але я бачив: незнайомець каже те, що думає.
Коли йому пощастило втокмачити нам усе це, він майже зовсім оговтався.
9
Берсерк —
10
Тор —