— Увага, стеж, щоб він не зник, — знервовано й аби тільки сказати щось, мовив високий.
У кутку екрана з’явилась прозора зірка, воїна наближалась до центру. Це робот націлював гравітонову гармату. Почувся пронизливий звук і знову стих.
— Влучив, влучив! — схвильовано закричав товстун.
Чудовисько ніби завмерло й почало падати. При цьому воно оберталось незграбно і якось непорушно, наче камінь. Важка голова опустилась, а кінчик тупого хвоста стирчав до неба. Воно падало все швидше, все нижче, нижче…
А тепер настало найтрудніше.
Наукова експедиція повинна була взяти з третьої планети якомога більше зразків, і для цієї мети Наукова Рада забезпечила її найновішим винаходом — гравітоновою гарматою. Гармата діяла автоматично, хай тільки ціль потрапить у поле зору екрана, а робот подбає про інше. Передусім він паралізовував обраного екземпляра потужним електромагнітним розрядом, а потім, різко змінюючи коливання, перетворював електромагнітне поле в гравітаційне й транспортував спійману тварину до просторих приміщень, розташованих у вапнякових скелях під Базою. На спеціально обладнаних зорельотах здобичі надавали стану анабіозу й відправляли на свою планету.
Трудність полягала в умінні керувати гравітоновою гарматою. Ця зброя була нова, і робот не завжди функціонував надійно. Експедиція одержала дозвіл випробувати новий винахід тільки завдяки хвилюючим розповідям про багатства дивовижних видів тварин на досліджуваній планеті.
— Перемкни, — кинув високий. — Інакше він потоне…
— Він ще не на рівні станції, — прошепотів товстун, але його товариш не володів собою.
Він нахилився до пульта й усіма трьома пальцями вдарив по фіолетових клавішах у центрі. В помешканні забринів мелодійний акорд, і на мить здалося, що скеля під ними розступається. Сонце там, зовні, потьмарилось.
Але ні, це була омана, сонце світило над бурхливим Юрським морем, як і раніше, а стовбури хвощів пнулися до нього. Усе було, як і раніше…
Окрім ящура. Ящур щез.
— …як і ті двоє до нього, — вимовив товстун сумно, але без докору.
— Цього я собі не вибачу, — промимрив високий після короткої мовчанки. — Третій крилатий пропав. Біологи прокленуть нас, а про фізиків годі й казати.
Товстун деякий час нічого не відповідав. Трикутні очі на зеленавому обличчі звузилися й стали вертикальними щілинками.
Нарешті він промовив:
— Спробуємо інвертувати поле — може, ще не пізно…
— Ти з глузду з’їхав — для цього треба просити дозволу Ради: зворотний хід може знищити машину…
— Але ж іншого виходу ми не маємо: треба намацати нуль-простір, де зник крилатий.
Високий знизав плечима, скоряючись. Кінець кінцем, якщо спроба не вдасться, то в них хоч буде чисте сумління — вони зробили все можливе.
Товстун знову сів за пульт, його три пальці забігали по клавішах, і знову їм здалось, що скеля під ними тремтить, а сонце над ковпаком гасне.
— Тримай його, тримай так!.. — закричав високий, підскакуючи і мало не дістаючи головою прозорої стелі.
Повільно, дуже повільно з’являлось зображення ящура метрів за сто над морем — спочатку розпливчасте, а потім усе чіткіше. Товстун тепер весь поринув у маніпуляції з приладом, його рухи були обережні, майже непомітні.
Падіння ящура раптом припинилось за кілька метрів від поверхні моря, неначе в повітрі його підхопила незрима рука; вона понесла його в бік скелі, а там незграбна істота почала підніматись до Бази. Підхоплений вихором гравітонів, заціпенілий і оглушений ящур підплив до скелястої кручі, металеві ворота відчинилися й поглинули його. Все інше було вже ділом препараторів.
Обидва мисливці вийшли з ковпака й поспішили сходами нагору, до Бази. Ліфт підняв їх у просторі зали із зразками. У препараторній вони застали начальника Бази й препаратора. Обидва були збуджені й жестикулювали.
— Що сталося? — спитав високий.
— Ось що, — коротко відповів начальник. Товстун сквапно почав було розповідати про пригоду на полюванні, та раптом замовк і витріщив очі.
— Оце ми витягли в нього з шиї, — пояснив начальник.
На столі лежав незвичайний предмет. Довгий, дивного кольору стержень, з гострим тригранним наконечником.
— Рослина? — спитав високий.
— Навряд. Але, — препаратор показав на стержень, — напевно, рослинного походження, хоч ми ще не знаходили на планеті подібних зразків. — Він торкнувся до наконечника. — А оце, безперечно, метал. Оброблений метал.
Запанувала мовчанка.
— Я негайно доповім про знахідку Раді, — мовив начальник. Потім звернувся до обох мисливців. — Є у вас точні дані про частоту коливань у момент інверсії?
Обидва розгублено зглянулись, і товстун похнюпився.
— Ми про це забули, а робот напевно вже викреслив.
Начальник похитав головою Шкіра на його високому гладенькому черепі залягла поперечними складками.
— Шкода! Здається, цей ваш нуль-простір закинув ящура кудись, де живуть розумні істоти, що вміють обробляти метал і виготовляти знаряддя, — промовив він.
Усі троє дивились на нього і нічого не розуміли.
— Але ж на цій планеті нема умов… Начальник стомлено заплющив очі.
— Я маю на увазі не простір, а час. Здається, ви зробили чудове відкриття, а ящура закинули кудись далеко в майбутнє.
— До його нащадків, — тихо додав препаратор.
Товстун нервово прокашлявся. Йому було прикро, що він забув дані, без котрих не можна було провадити далі досліди.
Високий невдоволено подивився на ящура, що лежав у анабіотичному сні посеред величезної штучної печери.
Хроніка оповідає, що відважний переможець драконів, Деодат де Гозон, не дістав за свій подвиг нагороди Принаймні зразу.
Коли він став перед суворим Гросмейстером і поклав до його ніг огидну відрубану голову, — звичайно, від першого дракона, — старий розгнівався й наказав, щоб за порушення заборони рицаря негайно посадили до в’язниці. Але тим часом по всьому острову Родосу розійшлася чутка про те, що дракона вбито, і народ, відчуваючи, що відблиск слави героя впаде й на нього, просив Гросмейстера скасувати свій вирок. Елліон де Вілланова, зваживши на заслуги рицаря, так і зробив і дав де Гозону один з вищих орденських чинів.
І тому під скульптурою героя, яку зберегла нам історія, вирізьблено такий напис:
“Бр. Деодат де Гозон. Сей муж відважно Дракона, превеликого і жахливого і злощасних родоських поселян пожиравшого, убив, опісля чого був вибраний Гросмейстером ордену в році 1349 милості божої”.
Так ця історія закінчується, хоч і без прекрасної принцеси, як годилося б. її ви знайдете хіба що в казках…
Артур Порджес[22]
САЙМОН ФЛЕГГ І ЧОРТ
Після кількох місяців напруженого студіювання незчисленних вицвілих манускриптів Саймону Флеггу пощастило викликати чорта. Дружина Саймона, знавець середньовіччя, надала йому неоціненної допомоги. Сам він, бувши всього-на-всього математиком, не міг втямити латинських текстів, особливо ускладнених незвичними термінами демонології X століття. Блискуче чуття місіс Флегг придалося тут, як ніколи, до ладу.
Опісля попередніх сутичок Саймон і чорт сіли за стіл для серйозних переговорів. Гість із пекла був похмурий, бо Саймон презирливо відкинув його найзаманливіше пропозиції, легко розгадав смертельну небезпеку, приховану в кожній спокусливій примані.
— А що, коли тепер ви задля різноманітності вислухаєте мою пропозицію, — сказав нарешті Саймон. — Вона, у всякому разі, без каверз.
Чорт роздратовано покрутив роздвоєним кінчиком хвоста, неначе то був звичайнісінький ланцюжок із ключами. Напевне, він був ображений.