— Що ви бажаєте, пане? — спитав його газетяр, дивуючися з його мовчання.
— Газету, таку газету, де пишуть правду, — вимовив розгублено Грубер, одірвавшись від своїх несподіваних думок, і засоромився того, що він сказав дурницю, бо ж кожна газета претендує на правдивість.
Грубер гадав, що газетяр сміятиметься з його наївної вимоги, але той цілком поважно відповів:
— Я не знаю, якої правди ви, пане, шукаєте. Про мене, правду пишуть тільки в комуністичній газеті, та, на жаль, нашої в мене немає. Є тільки паризька «Юманіте»… Останній номер. Цікавий. З'їзд комуністичної партії в Москві, промова Сталіна, — додав він.
— Давайте, — сказав Грубер. — Я знаю французьку мову…
— Прошу, товаришу, — тепло вимовив газетяр, даючи газету Груберові і привітно всміхаючись йому. — Прочитайте. Бажаю вам щасливої подорожі, товаришу. Сподіваюсь, ви не гніваєтеся, що я вас так називаю, — казав весело газетяр, уже йдучи до дверей.
— Ні, ні, товаришу. Бувайте здорові! — кинув йому вслід теж весело Грубер І раптом відчув щось цілком нове і невідоме доти. На серці стало гарно й затишно, і звідкись з'явилася давно не знана бадьорість і певність своєї долі.
«Що це зі мною? — дивувався з свого настрою вчений, вибираючи місце ближче до лампи, щоб почитати газету. — Невже це мене так вразила привітність газетяра?»
І поки він розгортав газету, вмить, в одній картині перед ним постало все його життя. Батько його був сторожем університетської хімічної лабораторії, тієї самої, якою він, син сторожа, потім керував. Це була заповітна, божевільна мрія старого. Ради неї він з дружиною голодував, усе до останньої копійки віддаючи на сина. Старий вмер, коли здійснилася його мрія, коли його син дістав звання доктора хімії. На радощах старий випив зайве, і не витримало його серце, вже підточене тугою за своєю дружиною, що вмерла незадовго перед тим… Тяжко було синові сторожа серед студентів, дітей заможних батьків. Рідко хто вітався з ним. Йому страшенно заздрили за його успіхи в науці, якій він віддав усю свою волю, всі думки, всі почуття, прагнучи одного — втішити свого батька. Тяжко переніс він безглузду смерть батька. Зовсім відлюдним став після неї. Гретхен? То зовсім інше. От сьогодні в голосі цього газетяра вперше забриніло для вченого те людське, товариське почуття, якого несвідомо він прагнув уже давно.
«Цей газетяр, певне, комуніст, і комуністи, певне, добрі хлопці», подумав учений, заглиблюючись у газету.
Чим далі він читав, тим більше охоплювало його якесь незрозуміле хвилювання. Він був ніби замурований навіки в темному склепі, похований живим, і вже примирився з неминучою страшною смертю, а тут раптом розвалюється мур, і темряву прорізує промінь сонця. Надія! Життя! Ще думка не тямить, як це раптом сталося, приховався в кутку свідомості острах, — а може, це тільки омана, — а вже серце радісно б'ється й стрибає в грудях, як сріблястий струмінь на камінцях.
Грубер читав, і все яснішим ставало те, що вже давно зародилося в ньому. Ще тоді, мабуть, як він вернувся від ІІІварцберга й згадав про доповідь на комуністичному мітингу. Чи, може, тоді, як на Зіммелевому скляному заводі робітник йому сказав, що в Країні Рад його винахід мав би успіх? Так, так, безперечно, тоді. І лише велика втома заважала продумати все до кінця. А це ж так просто. Є ж на світі така країна, де не знають кризи, де кожний винахід зустрічають радо, де наука й учені у великій пошані.
Дивна річ. Як він раніше не дійшов до такої простої думки?..
Гуркіт поїзда, що підійшов, перервав його думки. Він поспішив сісти й тепер уже думав про те, як він пробереться до своєї квартири й забере свої записи. Треба бути дуже обережним. Тепер у нього відновилася жадоба до життя, що знову мало ясну мету, і не хотілося зустріти перепони на шляху до цієї мети… Так, так! Тільки до Країни Рад! Там, у країні велетенського будівництва, його винахід матиме справді широке застосування. Але ж як потрапити туди? Та дуже просто: він піде до радянського посольства і скаже, що хоче поїхати, попросить допомогти… Дуже просто все. Як він раніше не додумався? А як же з Гретхен? Може, зайти до неї й сказати про новий план, про радісні надії, про цю газету, що він сьогодні читав, про привітного газетяра?..
Ой, ні! Всією істотою Грубер відчув, що не слід цього казати Гретхен. Не зрозуміє вона його. Ніколи, її маленький розум боїться всього незвичного. Країна Рад… Це ж так далеко, й діється там щось зовсім незрозуміле… Не треба казати про це Гретхен. Тільки стурбується, тільки плакатиме, що він загине серед страшних більшовиків. Він просто напише їй, коли вже буде на місці, і тоді, переконавшись, що йому добре, вона приїде до нього. © http://kompas.co.ua