Маргарита застигла, чекаючи коло вікна. За вікном падало з кленів багряне листя, а в серці дівчини облітали білі пелюстки айстр, учорашніх айстр з кав'ярні «Альпійська троянда»…
У кришталевому повітрі попливла з ратушевої вежі пісня, а потому густий, мелодійний дзвін… Дванадцять. О, це занадто! Не може бути, щоб Фріц і досі спав. А може, він хворий? Може, лежить у тяжкому забутті?
І знову тривога охопила Маргариту. Ні, вона не може далі чекати. Вона піде, дізнається.
Коло дверей фрау Надель дівчина завагалася. Що, подумає про неї фрау Надель? Не гоже дівчині так настирливо добиватися до хлопця. Маргарита вже хотіла вернутися додому. Та тієї ж хвилини почула за дверима чиїсь кроки.
Це була фрау Надель.
— Що вам, Гретхен? — запитала жінка цього разу непривітно: дівчина повинна шанувати себе…
Аж зів'яла Маргарита від її запитання. Однак зібрала всю свою мужність і сказала:
— Пробачте мені, фрау Надель, але я боюся, що з паном Грубером щось сталося. Не може бути, щоб він так довго спав. Хіба він має звичку так пізно вставати?
Фрау Надель подумала. Дівчина каже правду. Такого з паном доктором ще не бувало. Хоч іноді й до ранку він сидів, а все ж ніколи не спав аж до півдня. Треба дізнатися, що воно значить…
За хвилину обидві жінки, притулившись до дверей, ловили вухом ознаки життя в Груберовій кімнаті. Там панувала німа тиша. Моторошною здавалася вона Маргариті. Її уява малювала Фріца мертвим на ліжку. Він помер від розриву серця або крововиливу в мозок від перевтоми. Дівчина не могла більше втерпіти. Порушуючи закони моралі, вчиняючи «страшний гріх», вона переступила неприступний для порядної міщанської дівчини поріг холостяцької кімнати й кинулася до ліжка, на якому лежав горілиць її наречений. Він був одягнений, ноги звисали на підлогу; ніби помер наглою смертю.
— Він помер! — зойкнула Маргарита й припала вухом до грудей ученого.
Серце билося рівно. Ледве чула його Маргарита, так гучно калатало її власне серце. Одночасно її щоки торкнувся подих нареченого.
— Живий, — прошепотіла, зрадівши, Маргарита до фрау Надель, що остовпіла з переляку коло ліжка. — Однак з ним щось трапилось, — шепотіла Маргарита, — він, мабуть, непритомний упав на ліжко.
І вона ніжною рукою підвела з підлоги Фріцові ноги. Грубер здригнувся і враз прокинувся. Світло дня різонуло йому очі. Нестерпно хотілося ще спати. В мозку плуталося безпорадне запитання, чому це в його кімнаті Маргарита й фрау Надель і чого обидві так стурбовано дивляться на нього? І раптом блиснув спогад про те, що він же зробив відкриття — він після довгої й наполегливої праці досяг мети. Рвучко, одним рухом, звівся Грубер на рівні ноги і здивовано глянув на жінок.
— Фріц, ми зайшли подивитися, що з тобою, — відповіла на його німе запитання Маргарита, — чи не хворий ти, бо вже південь, а ти спиш, та ще й одягнутий…
— Уже південь? — здивувався Грубер.
— Авжеж, — озвалася Маргарита.
— Слухай, Гретхен, слухайте, фрау Надель! — вигукнув Грубер. — У мене велика радість. Я зробив відкриття. Я розгадав досі нерозгадану таємницю будови скла. Це дає змогу виробляти скло так легко й дешево, що досі про це не могли й мріяти.
Він кинувся до свого бюрка, де стояли штативи з пробірками, й, узявши одну, показав у ній жінкам прозору цупку рідину, яка їм обом здалася розтопленим до рідкого стану цукром.
— Дивіться, — квапився він, — це скло. Воно зараз саме в такому стані, як на виробництві, коли з нього роблять різні речі. Воно м'яке й цупке і однак, дивіться, — воно зовсім холодне. Добув я його без вогню, без нагрівання до тієї високої температури, яка потрібна, щоб виплавити скло в звичайний спосіб. Далі я скажу, як саме я добився свого скла, — ніби на лекції, викладав Грубер свій винахід жінкам, що були дуже далекі від технології скла, — а тепер дивіться: я доливаю в це м'яке скло іншої рідини. Тепер скло почне твердіти. Я можу, як схочу, визначити час цього затвердіння. Він залежить від кількості реактиву… Завтра ж я беру патент.
Останнє речення жінкам було цілком зрозуміле.
— І ми зможемо відразу ж побратися з тобою, Фріц? — запитала Маргарита, не ймучи віри своєму щастю.
— Одразу ж, Гретхен! — вигукнув Фріц, світлий і радісний, і вхопив за руку дівчину, готовий танцювати.
— О пане доктор! Так це з вас могорич, — подала голос фрау Надель, милуючися з радощів молодят.