І він приготувався слухати, радий відпочити в ясній царині науки від життєвих суперечностей.
— Ходімо, насамперед я покажу тобі прилад. Ти його навіть не бачив, — каже Валя й веде Грубера в невеличку ізольовану кімнату, де нічого немає, крім екрана та якогось апарата з об'єктивом, подібним до проекційного кіноапарата.
Вони сідають на кріселка, розташовані проти екрана. Валя збирається вимкнути світло й увімкнути проекційний апарат.
— Перш ніж демонструвати мій прилад, — каже вона, — поясню в кількох словах його суть. У дитинстві я дуже любила пускати так звані зайчики, знаєш — дзеркалом. І от тепер я згадала ці зайчики, цю змогу керувати промінням світла. Відомо, що всі предмети, крім чорних, відбивають частину світла, що падає на них. Це відбите світло можна піймати на дзеркало з фотоелементом. Фотоелемент перетворює вібрації проміння на вібрації електрики, що її можна передати дротом чи по радіо на будь-яку відстань. На цьому збудовано передачу фотомалюнків на відстань.
— Тепер уяви, що в місті тут і там розташовано приймачі — дзеркала з фотоелементом. Надзвичайні якості нового скла дають змогу робити дуже малі дзеркала, майже мікроскопічні, так що їх легко замаскувати. Заводний або електричний механізм їх увесь час повертає на всі боки, і ці дзеркала, так би мовити, безупинно оглядають ту місцевість, що лежить у їхньому полі зору. Все, що бачать ці очі-дзеркала, передається сюди в суміжне з цією кімнатою приміщення. Загляньмо в нього. Валя підійшла з Грубером до стіни, протилежної екранові, й відчинила дверці, увімкнувши електрику, що освітила складну оптичну апаратуру — цілу систему дзеркал, лінз та призм. Ці дзеркала, лінзи та призми жили якимсь таємничим життям. Навіть у сяйві електрики було помітне рухливе проміння, що ніби зв'язувало між собою різні частини апарата. А коли Валя вимкнула електрику, проміння спалахнуло у темряві, мінливе, різнобарвне, як гра північного сяйва.
— Це ти бачиш, як зорові враження, зібрані електричними очима, перетворюються на живі образи, точні відбитки тих, що їх сприймали очі-дзеркала. Подивимося, що вони зараз бачать. Тепер, правда, ніч. Але дзеркала-очі такі чутливі, що вони бачать і вночі, бо, як відомо, найтемніша ніч не є абсолютно темна. В найтемнішій темряві ночі є світло, що його відбивають по-різному різні предмети, і коли ми їх не бачимо, то їх бачить сова або кіт, а коли й вони не бачать, то їх усе ж приймають чутливіші за очі цих істот мої дзеркала-очі. Отже, починаємо.
Валя замкнула приміщення з апаратурою. Вони з Грубером знову сідають проти екрана. Коло Валі столик, а на ньому ціла клавіатура кнопок.
— Я буду вимикати ту або іншу дільницю території, — пояснює Валя, — бо нема змоги все одразу бачити, хіба що з радіощогли, яка в нас стоїть дуже високо. Подивимося з неї, хоч це ні до чого, бо що ми з такої віддалі побачимо?
Валя натискує одну кнопку, вимкнувши електрику, і на екрані з'являється заводське місто, ніби сфотографоване з літака. Валя натискує одну по одній інші кнопки. На екрані проходять різні частини міста: будинки, вулиці, сквери, поодинокі нічні перехожі… Таке враження, ніби якась чарівна сила переносить Грубера і Валю з місця на місце, і вони все бачать на власні очі: такі чіткі і ясні образи на екрані. Грубер це зауважує.
— Е, ні, — заперечує Валя, — на власні очі ми побачили б значно менше. Зверни увагу: на екрані ніч така світла, ніби місячна, та ще й при повному місяці, а насправді надворі темно. Та й у місячну ніч ми не побачили б так далеко, як зараз.
Валя натискує кнопку, й на екрані — вулиця й сквер коло готелю. Валя навмисне затримує на екрані цю картину. В заводському місті один готель. Валя знає, що там Маргарита. Може, зараз її затримають? Валя хоче на власні очі пересвідчитися, що спіймано агента буржуазії.
Минає хвилина, друга. На вулиці перед готелем порожньо й тихо, та Валя не міняє картини. Вона терпляче чекає. Вона дивиться скоса на Грубера. Його обличчя ледве видно в неясному випромінюванні, що йде від екрана. Але, певне, більш серцем, ніж очима, Валя помічає, що він схвильований. Валі стає соромно. І вона навмання натискує інші кнопки.
Сквер перед готелем з одної точки зору, той самий сквер з другої точки зору, і раптом Грубер хапає Валю за руку.
— Диви! — схвильовано вигукує він.
Валя дивиться: на одній алеї скверу жіноча постать, Валя «наближує» постать, тобто об'єктив оптичного апарата бере її більшим планом. Тепер видно, що це Маргарита. Грубер її пізнав здаля.
Маргарита нервово походжає, поглядаючи в один бік. В бік готелю — орієнтується Валя й ще більше «наближує» образ. Маргарита на хвилинку спинилася. Тепер є змога взяти першим планом її обличчя. Ось воно. На ньому тривога й розпач.