Выбрать главу

— Я дивлюся на це, як на божевілля, — сказала Реджина.

І тут мені захотілося просто забратися звідти. Мабуть, якби емоційні вібрації в кімнаті не були такими важкими, я б роздивився в цьому всьому щось кумедне. Незрозуміло як, але я опинився в становищі захисника машини Арні, тоді як від початку вважав ту потвору незугарною.

— Як скажете, — пробурмотів я. — Тільки мене в це не вплутуйте. Я їду додому.

— Добре, — відрубала Реджина.

— Ну все, — безбарвним голосом промовив Арні. І встав. — Я валю звідси нахрін.

Реджина охнула, а Майкл закліпав, наче йому ляпаса дали.

— Що ти сказав? — вичавила з себе Реджина. — Що ти…

— Я не розумію, що вас так стурбувало, — сказав їм Арні зловісним добре контрольованим голосом, — але я не збираюся сидіти тут і вислуховувати вашу маячню. Ви хотіли, щоб я записався на курси підготовки до коледжу. Я записався, — він перевів погляд на матір. — Ви хотіли, щоб я ходив на шаховий гурток, а не грав у шкільній групі — окей, я туди ходжу. Я сімнадцять років зумів прожити так, щоб не осоромити вас перед вашим бридж-клубом і не сісти в тюрму.

Широко розкритими очима вони витріщалися на нього так, ніби на кухонній стіні раптово виросли губи й вона заговорила.

Арні дивився на них, і його очі були дивними, і білими, і небезпечними.

— Я вам кажу — цю річ я матиму. Цю одну-єдину річ.

— Арні, страхування… — почав Майкл.

— Перестань! — заверещала Реджина. Вона не хотіла починати розмову про окремі проблеми, бо то був перший крок дорогою до можливого порозуміння; вона просто хотіла розчавити повстання каблуком, швидко, цілком і повністю. Бувають моменти, коли дорослі викликають у тебе страшну огиду, але їм ніколи цього не зрозуміти; я в це вірю, знаєте. Один з таких моментів я пережив тоді, і це лише погіршило моє самопочуття. Коли Реджина кричала на чоловіка, я побачив її вульгарною й переляканою, але я її любив, тому не хотів такою бачити, ніколи й нізащо.

Та все ж я залишився стояти у дверях: бажаючи втекти, але воднораз відчуваючи нездорове зацікавлення тим, що відбувалося — першою повномасштабною сваркою в сім’ї Каннінґемів, яку я бачив на власні очі, а може, і взагалі за все життя першою. І насправді то було щось із чимось — як мінімум десять балів за шкалою Ріхтера.

— Деннісе, тобі краще піти, ми самі розберемося, — похмуро сказала Реджина.

— Так, — погодився я. — Але невже ви не розумієте, що робите з мухи слона? Ця машина… Реджино… Майкле… якби ви її бачили… та вона з нуля до тридцятки розганяється хвилин за двадцять, якщо взагалі заведеться…

— Деннісе! Іди!

І я пішов.

Уже коли я сідав у свій «дастер», у дверях заднього ходу показався Арні, явно заміряючись виконати погрозу покинути дім. Батьки вийшли слідом, тепер не лише роздраконені, а й стурбовані. Я трохи розумів, як вони почуваються. Це все сталося так раптово, наче серед ясного блакитного неба вибухнув циклон.

Я завів двигун і задом виїхав на тиху вулицю. Багато ж усього сталося, відколи ми розписалися про закінчення робочого дня о четвертій — дві години тому. Тоді я був такий голодний, що міг би з’їсти що завгодно (за абсолютним винятком коша з морськими водоростями). Але тепер у шлунку було таке збурення, що я боявся виблювати, якби щось проковтнув.

Коли я від’їжджав, вони втрьох стояли на під’їзній доріжці перед своїм гаражем на дві машини (всередині комфортно вмостилися Майклів «порше» та Реджинин універсал «вольво» — «У них-то машини є, — трохи злостиво подумав я, — яке їм діло») і сварилися далі.

«Ну от і все, — подумав я, відчуваючи тепер не лише порушення душевної рівноваги, а й смуток. — Вони його загноблять, і Лебей забере собі його двадцять п’ять доларів, і той “плімут” п’ятдесят восьмого року простоїть там ще тисячу років чи більше». Вони вже не раз таке з ним провертали, бо Арні був невдахою. Навіть його батьки це знали. Розумний, сором’язливий і невпевнений, але якщо зазирнути глибше, то веселий, вдумливий і… милий, напевно, ось це слово, яке я намагався підібрати.

Милий, але лузер.

Його предки знали це так само добре, як фанати «Вайт Соксів» з робітничих курсів, які кричали на нього в коридорах і лізли великими пальцями в окуляри.

Вони знають, що він лузер, і вони його загноблять.

Так я думав. Але цього разу помилився.

3 / Наступного ранку

Сказав мій тато: «Сину, Литиму гірку до рота, Як ще раз сядеш за кермо того “лінкольн-хот-рода”»[14].
вернуться

14

My poppa said ‘Son, / You’re gonna drive me to drink / If you don’t quit drivin that / Hot-rod Lincoln (англ.).