— Гаразд, — змирився я. — Поїду слідом.
— Так і бути, — розплився він в усмішці. — Я поїду по Волнат-стрит і Бейсін-драйв. Краще триматися подалі від великих доріг.
— Добре.
— Спасибі, Деннісе.
Він перевів важіль гідроматичної коробки передач у положення «D»[24], і «плімут» рвонув уперед на два фути, та ледь не заглух. Арні трохи натиснув на акселератор, і Крістіна зіпсувала повітря своїми газами.
«Плімут» поповз під’їзною доріжкою Лебея до вулиці. Коли Арні натиснув на гальма, спалахнула лише одна задня фара. Мій внутрішній автомобільний бухгалтер безжально дзенькнув, додаючи ще п’ять доларів.
Арні вивернув кермо ліворуч і виїхав на проїжджу частину. На найнижчому місці під’їзної доріжки рештки глушника іржаво зашкряботіли. Арні додав газу, і машина заревіла, наче втікачка з перегонів у Філадельфії. Сусіди через дорогу вже виходили на ґанки й показувалися у дверях своїх будинків, щоб глянути, що це там таке коїться.
Так, завиваючи й гарикаючи, Крістіна покотила вулицею зі швидкістю приблизно десять миль на годину, випускаючи великі смердючі хмари синього масного диму, що повисали в повітрі, а потім неквапом розтікалися в стиглому серпневому вечорі.
Біля знаку «стоп» через сорок ярдів вона заглухла. Якийсь малий, що проїжджав повз громадину на своєму велику «Ралей», щось порадив, і до мене долетів його нахабний, безсоромний викрик: «Містере, пустіть цей брухт під прес!»
У вікно вистромився стиснутий кулак Арні. Його середній палець злетів догори в красномовному жесті. Ще один кулак. Я ще ніколи в житті не бачив, щоб Арні показував комусь «фак».
Стартер завив, двигун розплювався й забуксував. Цього разу віддача пішла чергою, наче на Лорел-драйв у місті Лібертівілль, США, хтось відкрив кулеметний вогонь. Я застогнав.
Ще трохи — і хтось із сусідів викличе копів, зі скаргами на порушення громадського порядку, і Арні загребуть за водіння незареєстрованого, без техогляду транспортного засобу… ну і за порушення порядку також. Це не полегшить анітрохи ситуацію в нього вдома.
Останній оглушливий постріл луною прокотився по вулиці, наче міна вибухнула, — і «плімут» повернув ліворуч, на Мартін-стрит, яка через милю вливалася у Волнат-стрит. Сонце, що вже хилилося до заходу, омило золотом пошарпаний червоний корпус машини, коли вона вже зникала з очей. Я побачив, що Арні виставив лікоть у вікно.
Я обернувся до Лебея, знову розлючений і готовий дати йому ще трохи чортів. Чесно вам кажу, мені так хріново на серці було, що аж нудило. Але те, що я побачив, змусило мене застигнути нерухомо.
Роланд Д. Лебей плакав.
То було огидне, жахливе, гротескне видовище, та понад усе воно було жалюгідним. Коли мені було дев’ять років, у нас був кіт на кличку Капітан Яловичина, і його збила вантажівка кур’єрської служби. Ми повезли його до ветеринара. Мама мусила кермувати повільно, бо вона плакала й погано бачила дорогу, а я сидів позаду з Капітаном Яловичиною. Він лежав у коробці, а я все повторював йому, що ветеринар його врятує, усе буде добре, але навіть малий дев’ятирічний дурко, як я, розумів, що для Капітана Яловичини більше ніколи нічого доброго не буде, — бо його кишки виглядали назовні, з дупи лилася кров, у коробці й на шерсті було лайно й він помирав. Я спробував його погладити, але він вкусив мене за руку, прямо в чутливу перетинку між великим і вказівним пальцями. Біль був сильним, та ще гіршим було те жахливе відчуття жалю. Відтоді я нічого подібного ні до кого не відчував. Не те щоб я скаржився, розумієте; я думаю, людям якомога рідше треба таке відчувати. Як будеш часто таке відчувати, то невдовзі тебе заберуть у божевільню плести кошики з лози.
Лебей стояв на своєму полисілому газоні недалеко від того місця, де великий клапоть мастила все збезлистив, і тримав у руці велетенський старечий носовик для сякання, і голова в нього була похилена, і він витирав тією ганчіркою очі. Сльози маслянисто зблискували на його щоках, більше схожі на піт, ніж на справжні сльози. Його кадик неспокійно рухався вгору-вниз.
Я відвернувся, щоб не бачити, як він плаче, і ненароком спотикнувся поглядом об його гараж на одну машину. Перед тим він здавався наповненим — мотлох уздовж стін, звісно, справляв своє враження, та найбільше місця займала та велетенська стара тачка з її подвійними передніми фарами, панорамним вітровим склом і довжелезним капотом. А тепер ті речі, що валялися вздовж стін, лише підкреслювали порожнечу гаража. Він зяяв, наче беззубий рот.