Це видовище було ненабагато кращим за Лебея. Та коли я озирнувся на нього знову, старий козел уже опанував себе — майже. Він перестав пускати сльозу й запхав шмату для шмарклів у задню кишеню старечих штанів. Але вираз обличчя в нього досі був тужливий. Дуже тужливий.
— От і все, — хрипко мовив він. — Я вже без неї, синку.
— Містере Лебей, — відповів йому я, — мені одного тільки шкода — що те саме не може зараз сказати мій друг. Якби ви знали, що йому довелося вислухати через це іржаве діряве відро від батьків…
— Іди звідси, — відрізав він. — Мекаєш тут, як та проклятуща вівця. Бее, меее, бее, мее — от і все, що я чую з твоєї дірки. Твій друг знає більше за тебе. Їдь за ним, а то йому там, може, підсобити тре’.
Я пішов через газон до своєї машини. Більше ні на хвилину не хотів затримуватися біля Лебея.
— Бее, меее, бее, мее, і більш нічого! — сварливо прокричав старий мені навздогін, і я згадав ту стару пісню «Янґбладів» — «Я людина однієї ноти, граю, скільки є охоти». — Ти й наполовину стільки не знаєш, як ото про себе думаєш!
Я сів у машину й поїхав геть. Тільки раз обернувся, повертаючи на Мартін-стрит, і побачив, що він стоїть на своєму газоні, а промені сонця виблискують на його лисій голові.
Як згодом виявилося, він мав рацію.
Я й уполовину стільки не знав, як мені здавалося.
5 / Як ми доїхали до Дарнелла
Я поїхав по Мартін до Волнат і повернув праворуч, до Бейсін-драйв. Щоб наздогнати Арні, багато часу не знадобилося. Його занесло на тротуар, а кришка багажника Крістіни була піднята. До покривленого заднього бампера тулився автомобільний домкрат, такий старезний, наче за його допомогою колись міняли колеса на критих кінних возах. Праву задню шину спустило.
Я зупинився позаду нього й тільки-но встиг вийти, як зі свого будинку перевальцем рушила до нас молода жінка, в обхід неабиякої колекції пластикової фантастики, яка прикрашала її газон (два рожеві фламінго, чотири чи п’ять кам’яних каченят вервечкою позаду великої кам’яної мами-качки й дуже гарної пластикової кринички для загадування бажань з пластиковими квітами, посадженими в пластикове відро). Жінка відчайдушно потребувала послуг дієтолога й особистого тренера.
— Не ставте тут цю гидоту, — сказала вона ротом, повним жувальної гумки. — Не можна, щоб перед нашим будинком стояла ця купа брухту, я сподіваюсь, ви це розумієте.
— Місіс, — відповів їй Арні. — У мене спустило колесо. Я заберу машину звідси одразу ж, як тільки…
— Не можна залишати тут цей брухт, я сподіваюсь, ви це розумієте, — до сказу тупо твердила вона. — Мій чоловік от-от буде вдома. Він буде проти, щоб перед будинком стояла списана на брухт машина.
— Це не брухт, — відрубав Арні, і щось у його тоні змусило жінку відступити на крок назад.
— Синку, ти зі мною таким тоном не говори, — гордовито мовила у відповідь розкоровіла королева бібопу. — Мій чоловік може й на пустому місці озвіріти.
— Слухайте, — почав Арні тим самим загрозливим рівним голосом, яким відповідав Майклові та Реджині, коли вони поперли на нього катком. Я сильно стиснув його плече. Нам не потрібні були ще якісь сварки.
— Дякую, місіс, — сказав я. — Ми зараз же її звідси заберемо. Вона так швидко зникне, що ви будете думати, чи не галюцинація вам з цією машиною привиділася.
— Дивіться мені, — сказала вона й тицьнула великим пальцем у мій «дастер». — А твоя машина перекриває мені доріжку.
Я відігнав «дастер» назад. Вона подивилась, як я це зроблю, а потім посунула назад у будинок, де у дверях уже скупчилися хлопчик і дівчинка, обоє малі. І вже свинуваті. Кожне наминало смачне поживне шоколадне тістечко у вигляді хот-доґа.
— Що там таке, ма? — спитав хлопчик. — Що з машиною того дядька, ма? Що там?
— Заткнися, — відрізала королева бібопу й потягла обох дітлахів усередину. Обожнюю бачити таких освічених батьків; це дає мені надію на майбутнє.
Я підійшов до Арні.
— Ну, — сказав я, здобувшись на один-єдиний дотеп, до якого міг додуматися, — нічого страшного. Її ж тільки внизу спустило, правда ж, Арні?
Він блякло всміхнувся.
25
I got a ‘34 wagon and we call it a woody, / You know she’s not very cherry, / She’s an oldy but a goody… (